Розділ «Спеціальна частина»

Розділ ХІ. Адвокат у кримінальному процесі

29. Специфіка роботи адвоката у кримінальному процесі

Тема моральних основ кримінально-правового судочинства та адвокатури як інститутів, що втілюють сподівання людей на віднайдення справедливості в усіх сферах буття, докладно висвітлена у першому розділі, де йдеться про морально-правове підґрунтя юстиції.

Український народ є одним із тих, хто чи не найбільше вистраждав право на справедливість у власній молодій державі. Судово-правова реформа, що відбувається в Україні, у завершеному вигляді має забезпечити кожному громадянину реальну можливість захистити свої права настільки, щоб вважати це справедливим навіть тоді, коли його претензії не будуть задоволені в судовому порядку.

Для цього потрібно досягнути такого рівня свідомості і такого стану судочинства, коли б виключалась будь-яка можливість свавілля судді і судової помилки і гарантувалось її виправлення.

Одним із найдієвіших чинників досягнення такого рівня судочинства є сильна і незалежна адвокатура. Особливо важливою є роль цього тисячоліттями вдосконалюваного інституту в кримінальному судочинстві. Саме тут, у сфері судочинства, віч-на-віч стикаються у протиборстві насильство і порушення прав людини, з одного боку, та єдина опора правового спротиву цим ганебним явищам - адвокатура - з другого.

Інститут судового захисту від обвинувачення у кримінальному процесі передбачається Конституцією України. Щодо цього наша держава не є винятком із правил. Поправка VI до Конституції США проголошує: "В усіх випадках кримінального переслідування обвинувачений має право на швидкий та публічний суд безсторонніх присяжних того штату чи округу, де відбувся злочин, має право вимагати, щоб йому повідомили про характер та мотиви обвинувачення, дали очну ставку зі свідками, що свідчать проти нього, користуватися допомогою адвоката для захисту".

Виконання на практиці конституційної декларації (ст. 59 КУ) щодо реалізації адвокатом захисту від обвинувачення значною мірою залежить від рівня законослухняності слідчих і суддів, різного роду чиновників. На жаль, названий критерій не завжди відповідає конституційним вимогам, і громадяни, яким довелося зіткнутися з правоохоронними органами та судами, болісно відчувають відсутність повної законослухняності та волі до виконання вимог Конституції та законів.

Між конституційною декларацією і її реалізацією в Україні існує досить велика дистанція. На жаль наша законодавча влада постійно запізнюється з прийняттям своєчасних та запобіжних рішень, які б сприяли вихованню, збереженню та зміцненню моральності суддів: відповідна заробітна плата, нормальні умови праці тощо паралельно з посиленням відповідальності за порушення присяги. І лише у критичні моменти, коли виникає необхідність перетягнути судову владу на свій бік, на світ з'являються закони, укази Президентів та постанови КМУ з фінансово-матеріальними реверансами на адресу судової влади. Політика підкупу суддів президентами та законодавчою владою тільки розбещує суддів та інші правоохоронні органи.

Дотримуючись європейських орієнтирів, необхідно звільнити судочинство від інерційного впливу радянських тенденцій, коли воно було побудоване на засадах, що повністю перевертали з ніг на голову саме призначення цього інституту справедливості. Судовою системою тих часів керувала необхідність швидкої беззаперечної розправи з політичними супротивниками, а згодом - і просто з "непокірними".

Про те, що не всі судді й досі не позбулися ганебного клейма безпорадних штампувальників вироків на замовлення слідчих і владних органів, свідчать непоодинокі факти, що періодично висвітлюються у ЗМІ. Випадки, коли суддя вперто не помічає заяв підсудних про тортури та катування під час досудового слідства, коли вироки будуються на вкрай сумнівних доказах, свідчать або про професійну неповноцінність суддів, або про відпрацювання останніми якихось певних "зобов'язань" перед слідчими органами та владою.

Масовість таких явищ дає підстави стверджувати, що в Україні й досі "широко застосовуються тортури". Функція захисту від обвинувачення за таких умов має формальний характер, а самі захисники перебувають під контролем державного апарату та правоохоронних органів.

Друга половина минулого століття на території СРСР була відзначена певними кроками, які можна розцінювати як посилення функції судочинства і, відповідно, підвищення ролі адвокатури, що виражалося в незначному розширенні прав адвокатів, а також в допуску останніх до кримінальної справи на стадії попереднього слідства.

У свою чергу, більш-менш лібералізована адвокатура своєю діяльністю - виступами адвокатів у гучних судових процесах так чи інакше підвищувала інформованість населення та влади про значні недоліки існуючої системи: нерівність перед законом, корумпованість органів влади, свавілля чиновництва тощо. Обмеження захисника у кримінальній справі спонукали його до пошуку езопівських методів висловлювання, винайдення (звичайно ж, у межах чинного закону) щораз нових засобів і методів захисту підсудних, що, безумовно, сприяло появі справжніх зірок на адвокатському небосхилі.

Водночас у більшості українців традиційно зберігається ставлення до адвокатури як до чогось другорядного, незначного. Це стійкий синдром успадкованої зневіри в Закон стійкої хвороби українського, а зрештою, й усього пострадянського суспільства.

Насправді, як до прийняття нового КПК, так і після набрання ним чинності, нинішній кримінальний процес в Україні де-факто залишається інквізиційним. Здобуття Україною незалежності, а згодом і прийняття концепції судово-правової реформи визначили напрям на приведення українського права загалом і ролі адвокатури в судочинній сфері, зокрема, у відповідність до європейського. Конституція України позбавила прокуратуру функції загального нагляду і створила передумови для прийняття Закону "Про судоустрій", а згодом і Закону "Про судоустрій і статус суддів" та прийняття нового КПК України, що значною мірою збалансувало рівновагу сторін судового засідання. Нині прокурор і захисник за своїми правами теоретично є абсолютно рівними у кримінальному процесі і користуються однаковими можливостями у відстоюванні перед судом власної позиції.

Так, ст. 27 Конституції України встановлює, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Критерій протиправності посягань не має певного суб'єкта. Таким може виявитися будь-яка особа, незалежно від її соціального та службового становища, зокрема і належна до правоохоронних органів. Одним із засобів такого захисту прав гідності є судовий захист.

Роль адвоката-захисника у кримінальному процесі багато в чому не збігається з роллю адвоката-представника у цивільній чи адміністративній справах. Складнішою - за психологічним перевантаженням і витратами нервової енергії, яких потребує зіткнення полярно непримиренних інтересів - людського горя з феноменом кримінальної психології чи юридично підкріпленого службового делікту. Кримінальний злочин - це, на жаль, вічна і малодосліджена тема будь--якого суспільства. Його постійними супутниками, як правило, були, є і будуть суперечливі оцінки та пристрасті, почуття й емоції, гнів та скорбота, прагнення до справедливого покарання і нескінченні суперечки про феномен самої справедливості. Беручи до уваги всі обставини, не слід забувати, що адвокат - це насамперед жива людина.