РОЗДІЛ V. ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ПРЕДСТАВНИЦТВА В СУДІ

Глава 19. Загальні положення

Сторона, третя особа, особа, які відповідно до закону захищають права чи інтереси інших осіб, можуть вести справи через представника. Таким чином, процесуальне представництво передбачає виконання процесуальних дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи.

"Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно"[1]. Ст. 59 Конституції передбачає, що кожен має право на правову допомогу та вільний у виборі захисника своїх прав. Для надання правової допомоги під час вирішення справ у судах в Україні діє адвокатура.

Відповідно до ст. 12 ЦПК особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу адвокатами чи іншими фахівцями у галузі права. Новий ЦПК вніс певні зміни щодо участі адвоката у процесі. Адвокат у процесі поєднує дві функції: надає правову допомогу і водночас виконує обов'язки представника, захищаючи права, свободи та інтереси осіб.

Цивільне правове та процесуальне представництво мають низку спільних ознак. Цивільно-правове представництво - створення, зміна і припинення цивільних прав і обов'язків. Мета судового представництва — захист інтересів довірителя, допомога у здійсненні ним процесуальних прав і виконанні процесуальних обов'язків.

Традиційно спірними в літературі є питання про те, чи представництво є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, чи можна віднести представників до числа осіб, які беруть участь у справі.

Ці питання є дещо схоластичними, вони здебільшого потрібні як тема для дисертацій, ніж для потреб практичної діяльності. ЦПК 2004 року відносить представників до числа осіб, які беруть участь у справі. Отже, цим слід керуватись. Що стосується питання, чи є процесуальне представництво самостійним інститутом, то нам більше імпонує саме таке розуміння процесуального представництва. Слід лише мати на увазі, що представник у суді може бути наділений повноваженнями і загальноцивільного представництва, наприклад, правом укладати мирову угоду, тобто мати повноваження своїми діями створювати загальноцивільні права і обов'язки для свого довірителя.

У всякому разі представництво у суді має низку відмінностей від загально цивільного представництва:

а) представництво за загальноцивільним правом може бути в будь-яких угодах, а за процесуальним - тільки в суді;

б) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а в процесі поряд із представником може брати участь, а іноді має представлюваний[2].

В. І. Тертишніков вказує і на низку інших відмінностей, якими представництво в суді обґрунтовується як самостійний правовий інститут. У всякому разі різницю між цивільно-правовим і процесуальним представництвом можна провести за метою і характером відносин між представником і довірителем, а також за колом осіб, які можуть виступати як судові представники.

У разі процесуального представництва представник здійснює комплекс процесуальних дій, обумовлених потребою захисту інтересів особи, яку він представляє у суді. Ці дії та їх межі визначено у процесуальному законі.

У ст. 223 СК передбачено, що особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається. Автор проекту Сімейного кодексу З. Ромовська зауважує, що "суддя, який приймає заяву про усиновлення, має пересвідчитися у тотожності особи, яка написала заяву, і того, хто її подає, переконатись у справжності намірів особи, в усвідомленні нею правових наслідків усиновлення, бажанні та можливості виховувати дитину в своїй сім'ї"[3].

Особиста участь у справі не позбавляє особу права мати представника.

Юридичних осіб представляють їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Юридичних осіб можуть представляти в суді й інші особи на підставі довіреності. На практиці в судах вимагають, щоб довіреність видавалась тільки працівнику конкретної юридичної особи (наприклад, юрисконсульту). Закон не містить такої вимоги для представництва юридичної особи в суді. Тому юридичну особу може представляти й особа, яка не працює на підприємстві, але одержала у встановленому порядку довіреність.

В. І. Тертишніков висловлює позицію, що "наявність доручення в юрисконсульта є не підставою і не свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг повноважень"[2]. Думка є спірною. Той факт, що юрисконсульт перебуває у трудових відносинах з підприємством, яке він представляє, не змінює правового змісту договору доручення. Не можна погодитись і з твердженням, що юрисконсульт представляє підприємство на підставі трудового договору. Підставою для представництва у суді є не трудовий договір, а все-таки договір доручення.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад, у податкових відносинах державу в судах представляють відповідні органи податкової служби. За позовами про стягнення шкоди, нанесеної органами слідства, дізнання, прокуратури, суду, державу представляє, крім відповідного органу, Державне казначейство України через свого представника. Аналогічний порядок діє щодо представництва держави в Європейському суді з прав людини, де Україну представляє Міністерство юстиції.

Інститут представництва за ЦК України "розширює повноваження суб'єкта, що діє як представник, надає йому право вчиняти правочини від імені іншої особи, за яким прав та обов'язків набуває ця остання. Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, через яке мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах "[5]. Така позиція колективу суддів Верховного Суду може бути прийнята з певними застереженнями. Адже у процесі вирішення справ представники сторін можуть досягнути мирової угоди, тобто укласти правочин, який має певну специфіку, бо підлягає схваленню судом[6].

"Судове представництво є спеціальним видом представництва. Адвокат добровільно обирається стороною (третьою особою, заінтересованою особою) і діє в межах наданих йому повноважень. Правовідносини виникають з договору доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується здійснити від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії" (ст. 386 ЦК України).