РОЗДІЛ V. ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ПРЕДСТАВНИЦТВА В СУДІ

Це дозволяє з'ясувати принципову різницю між правовим становищем адвоката у кримінальному і цивільному судочинстві. В силу вимог ст. 44, 48 КПК захисник зобов'язаний надавати обвинуваченому юридичну допомогу і використовувати всі вказані у законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, які виправдовують обвинуваченого, підозрюваного або пом'якшують його відповідальність. Але "захисник не діє від імені обвинуваченого", він є самостійним учасником кримінального процесу з повноваженнями, які визначені у законі. "Захисник у кримінальному судочинстві - особа, яка спеціально уповноважена відстоювати законні інтереси обвинуваченого, підсудного, і надає йому потрібну допомогу в реалізації його процесуальних прав". Для здійснення процесуальних дій він не потребує (після його допуску до процесу) додаткових спеціальних повноважень від обвинуваченого.

Ці положення дещо похитнулися у зв'язку зі змінами в Кримінально-процесуальному кодексі, якими передбачено, що адвокат, який не є членом адвокатського об'єднання, діє на підставі угоди. Однак і у разі укладення такої угоди повноваження захисника у кримінальній справі визначено процесуальним законом.

Зміст судового представництва в цивільному процесі становлять процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Подальші дії є наслідком виконання адвокатом професійних обов'язків. Відповідно до ст. 57 ЦПК 2004 р. пояснення представників, допитаних як свідків, визнаються засобом доказування. В літературі висловлено позицію, що для юридичних осіб представництво означає єдину можливість реальної участі у цивільному процесі.

Така думка не є безспірною. Відповідно до ст. 29 ЦК України юридичні особи набувають прав і беруть на себе обов'язки через свої органи Керівнику підприємства не потрібна довіреність. Він діє на підставі статуту підприємства і документа, який підтверджує його особу як відповідного органу юридичної особи. Відтак можуть існувати принаймні дві точки зору:

а) юридична особа безпосередньо бере участь у справі через за допомогою свого органу (директора);

б) представництво юридичної особи в суді здійснюють органи юридичної особи або належно уповноважені представники. В цьому випадку, по суті, ставиться знак рівності між представником та органом юридичної особи. Не заглиблюючись у теоретичні нетрі цього питання, хотів би наголосити, що проблема існує. На мій погляд, правильною є позиція, за якою юридична особа безпосередньо бере участь у справі через директора або представника, який діє на підставі довіреності.

Тому особа, яка посвідчує довіреність, зобов'язана попередити довірителя про всі можливі наслідки делегування таких повноважень, а також роз'яснити довірителю право на обмеження певних повноважень, які можуть бути застережені у виданій довіреності. Але ж довіреність може бути посвідчена не лише нотаріусом, який зобов'язаний це зробити (потрібно ще й доповнити відповідну Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій), а й у підприємстві, де довіритель працює, закладі, де він лікується або перебуває за рішенням суду тощо. І далеко не завжди посадові особи, які посвідчуватимуть довіреність, усвідомлюватимуть свій обов'язок роз'яснити довірителю зміст переданих прав і наслідки цих дій

Разом з тим ця проблема вимагає ґрунтовнішого дослідження та глибокого аналізу можливих наслідків від тих змін, які запропоновано у ЦПК щодо представництва в суді. Можливо, доцільно повернутись до усталеної форми довіреності, практики, яка давно склалася і не викликала серйозних заперечень у практичних працівників.

Цікаву думку щодо становища фахівця у галузі права висловили судді Верховного Суду України, які наголосили: "Згідно зі ст. 12 ЦПК особа, яка бере участь у справі, має право на допомогу, що надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі справа в установленому законом порядку. Зі змісту цієї норми випливає, що правову допомогу зазначеній особі може надавати не один адвокат або фахівець, тобто їх кількість не обмежується. Фахівець у галузі права (крім адвоката) за своїм статусом не є представником особи, яка бере участь у справі, тому вимога про допуск його до участі у цивільному процесі в установленому законом порядку на представника не поширюється"[7].

ЦПК Франції щодо представництва у суді (ст. 412) встановлює, що доручення про надання допомоги в суді має своїм наслідком право і обов'язок консультувати сторону і підтримувати її заперечення, не створюючи при цьому для неї зобов'язань. Статті 413 та 417 ГПК Франції визначають, що повноваження здійснювати представництво має наслідком обов'язок надавати допомогу особою, яка одержала спеціальні повноваження відмовлятись від продовження процесу або приймати таку відмову, визнавати позовні вимоги і рішення суду, робити або приймати пропозиції про визнання або виражати свою згоду. Будь-яка особа, яка має намір представляти сторону або надавати їй допомогу, зобов'язана подати докази того, що вона одержала для цього повноваження або доручення. Але адвокат звільняється від такого обов'язку.

Такий підхід пов'язаний з особливим статусом адвоката (а також судового повіреного) та додатковими гарантіями і відповідальністю адвоката перед клієнтом у Франції. Якщо порівняти цей підхід з вирішенням становища адвоката в Україні, то такий особливий статус (діяти на підставі ордера), відповідно до ГПК України, має тільки адвокат, який працює у складі адвокатського об'єднання. Наділення адвокатів України різними повноваженнями залежно від того, працюють вони індивідуально чи у складі адвокатського об'єднання, є помилковим і суперечить Закону "Про адвокатуру" і, на мій погляд, Конституції України.

"Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно"т.

Зміст судового представництва в цивільному процесі складають процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Всі подальші дії є наслідком виконання адвокатом професійних обов'язків.

Надання правової допомоги і представництво в суді взаємопов'язані, але нетотожні поняття. Надання правової допомоги реалізується через інститут представництва. Але судове представництво може бути обумовлено й іншими причинами. Учаснику процесу може бути складно особисто брати участь у суді не тільки через відсутність у нього юридичної освіти, а й тому, що справа розглядається в іншому місті. Особиста участь у такому процесі пов'язана із труднощами (поїздка, відрядження за кордон, потреба взяти відпустку, матеріальні витрати тощо). Наявність судового представника вирішує в цілому ці проблеми[8]. Для недієздатних громадян представництво - практично єдина форма участі в цивільному процесі.

ЦПК 2004 року відносить представників до числа осіб, які беруть участь у справі. Отже, цим слід керуватись. Що стосується питання про те, чи є процесуальне представництво самостійним інститутом, то я дотримуюсь думки про саме таке розуміння процесуального представництва. Слід лише мати на увазі, що представник у суді може бути наділений повноваженнями і загальноцивільного представництва, наприклад, правом укладати мирову угоду. Тобто повноваженням своїми діями створювати загальноцивільні орава і обов'язки для довірителя.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад, у податкових відносинах державу в судах представляють органи податкової служби. За позовами про стягнення шкоди, завданої органами слідства, дізнання, прокуратури, суду, державу представляє, крім відповідного органу, і Державне казначейство України через свого представника. Аналогічний порядок діє при представництві держави в Європейському суді з прав людини, де Україну представляє Міністерство юстиції.

Питання про осіб, які можуть бути представниками, пов'язано з поняттям правової допомоги. Право на правову допомогу гарантоване ст. 59 Конституції України, але розгорнутої реалізації цього права поки що не сталося. Разом з тим існують Основні положення про роль адвокатів, ухвалені УПІ Конгресом ООН, Резолюція (78) 8 про правову допомогу і консультації (ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 2 березня 1978 року), Рекомендація № К (93) 1 щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення (ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи 8 січня 1993 р.) та низка інших рекомендаційних документів.

У більшості країн Європи діють спеціальні закони, які стосуються правової допомоги. Наприклад, закон Англії "Про суди та правові послуги" 1990 року, закон Франції "Про правову допомогу" № 91-647 від 10.07.1991. В Україні такого закону немає, що є істотним недоліком у реалізації права громадян на доступ до суду й одержання правової допомоги. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла 18 років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва. Одна і та сама особа не може бути представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо спору або беруть участь у справі на другій стороні. Отже, заборона стосується і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, проте беруть участь у справі на другій стороні.

Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Слова "у цьому процесі" дають підстави вважати, що в іншому процесі ці самі особи можуть бути представниками. Вважаю, що посада секретаря судового засідання несумісна для виконання обов'язків представника у суді, в якому він працює, крім випадків, коли він діє як представник відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, або як законний представник. У всякому разі це випливає з етичних засад правосуддя. Питання потребує уточнення на законодавчому рівні.

Кодекс встановлює заборону для судді, слідчого, прокурора бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.