Розділ «- 10 -»

Наскільки все могло би бути інакше, — не міг не міркувати я, — якби ця дівчина була однією з тих, з якою весело теревениш телефоном або катаєш її на своєму авто. Тоді б мені було достатньо просто сказати «Слухай», а вона б мені: «Що?», а я б їй: «Ти знаєш Ґассі Фінк-Ноттла?», і вона б відповіла: «Так», а я б сказав: «Він закохався в тебе», а вона б сказала або «Що, той бовдур? Боже, давно мене так не смішили!», або ж, більш пристрасним голосом: «Овва! Ти в цьому певний?» Тобто в будь-якому випадку все це закінчилося б менше, ніж за хвилину.

Але з цією Бассет очевидно передбачалося щось інше; не настільки енергійне, а радше більш тягуче. Через те, що ми жили за літнім часом, ми вийшли надвір тоді, коли сутінки ще не почали поступатися нічній темряві. Недопалок сонця досі жеврів. Починали визирати зорі, валяли дурня кажани, садок був сповнений пахощів тих білих квіток, що беруться до своєї роботи лише наприкінці дня. Отже, якщо коротко, присмерковий пейзаж тьмянів на очах, повітря завмерло в урочистій нерухомості, і не було жодного сумніву в тому, що на неї все це впливає якнайгірше. Її очі збільшилися, все її обличчя казало про те, що душа прокидається, шукаючи втіхи. Вона мала вигляд дівчини, яка чекала від Бертрама чогось казкового.

За таких обставин розмова неминуче сповільнилася. Коли обставини вимагали певної сентиментальності, я завжди почувався не в своїй тарілці; мені доводилося чути, як інші члени «Трутнів» казали про себе те саме. Понґо Твістелтон якось розповів мені, як він був колись із дівчиною в гондолі під місячним сяйвом, і єдине, що він тоді їй сказав — розповів старий анекдот про чоловіка, який так добре плавав, що його зробили інспектором дорожнього руху в Венеції. За його словами, її це не сильно розсмішило, а незабаром після того вона вирішила, що вже змерзла й час уже повертатися до готелю.

Ото ж і зараз розмова дещо гальмувала. Легко було пообіцяти Ґассі, що я натякну дівчині про серця, які болять, але ж для цього хотілося б мати якийсь привід. Тож уявіть, яку я відчув досаду, коли ми дійшли до краю ставка, вона заговорила, і я збагнув, що говорить вона про зорі.

Від цього мені жодної користі!

— О, подивіться, — сказала вона.

Казати «о, подивіться» — це в неї було хронічне. Я помітив це ще в Каннах, де вона таким чином багаторазово привертала мою увагу до таких різноманітних речей, як французька акторка, провансальська бензоколонка, захід сонця, Майкл Арлен, продавець кольорових окулярів, оксамитова блакить Середземного моря та покійний мер Нью Йорка в смугастому купальному костюмі.

— О, подивіться та ту милу зірочку на небі, вона там сама.

Я знайшов ту, яку вона мала на увазі — невеличку окрему цяточку над гайочком.

— Так, — сказав я.

— Цікаво, чи не самотньо їй там?

— О, я так не думаю.

— Напевно, фея плакала.

— Що?

— Ви забули? «Кожного разу, коли фея проливає сльозинку, в Чумацькому Шляху народжується маленька зірочка». Ви ніколи про це не замислювалися, містере Вустер?

Жодного разу. На мою думку це було малоймовірно, а до того ж суперечило її власним ствердженням, що зірки — Божий віночок. Себто, або одне, або інше.

Втім, я не мав настрою ні доводити щось, ні критикувати. Я зрозумів, що помилявся щодо недоречності зірок. Вони надали досить непоганий привід, і я відразу схопився за нього:

— До речі, щодо пролитих сліз…

Але вона вже почала говорити про кролів, декілька з яких вовтузилися в парку праворуч від нас.