Розділ «- 10 -»

— О, подивіться! Маленькі кролики!

— До речі, щодо пролитих сліз…

— Ви любите цю пору вечора, містере Вустер, коли сонце пішло вже спати, а кролики вилазять, щоб повечеряти? Коли я була дитиною, я думала, що кролі — це гноми, і що якщо я затримаю подих і стоятиму абсолютно нерухомо, то побачу королеву фей.

Вказавши стриманим жестом, що саме про такі дурощі, на мою думку, вона й мала міркувати в дитинстві, я повернувся до свого.

— До речі, щодо пролитих сліз, — жорстко сказав я, — вам може бути цікаво дізнатися, що в Брінклі Корт є серце, що болить.

Це на неї вплинуло. Тему кроликів вона облишила. Її обличчя, яке досі сяяло від захоплення, спохмурніло. Вона зітхнула — звук був такий, ніби з гумового каченяти повітря вийшло.

— Ах, так. Життя таке сумне.

— Так, для деяких людей. Приміром, для цього серця, що болить.

— Які тужливі в неї очі! Залиті сльозами. А колись вони танцювали від задоволення, наче ельфи. І все це через дурну незгоду щодо акули. Яке це трагічне непорозуміння. Такий чудовий роман розбився лише через те, що містер Ґлоссоп наполягає, що то була камбала.

Я зрозумів, що вона мене не зрозуміла.

— Я мав на увазі не Анджелу.

— Але ж її серце болить.

— Я знаю, що воно болить. Але також воно болить і в декого іншого.

Вона спантеличено подивилася на мене.

— У декого іншого? Ви маєте на увазі містера Ґлоссопа?

— Ні, не його.

— Місіс Треверс?

Кодекс витонченої чемності Вустерів не дозволив мені вдарити їй у вухо, але я багато віддав би за таку можливість. У тому, як наполегливо вона не розуміла суті, здавалося, була навмисна тупість.

— Ні, і не тітку Делію.

— Я впевнена, що вона жахливо засмучена.