Розділ «- 20 -»

Настала довга тиша. Здається, таку тишу називають «гнітюча». Тітка дивилася на дворецького. Дворецький дивився на тітку. Я дивився на них обох. Потойбічна нерухомість огорнула кімнату наче припарка з льняного сім'я. Саме цієї миті я кусав шматочок яблука з мого фруктового салату, і звук був такий, неначе Карнера[17] зістрибнув з верхівки Ейфелевої Вежі на підпори для огірків.

Тітка Делія сперлася руками на край стола й тихим, хрипким голосом запитала:

— Гримаси?

— Так, мадам.

— У вікно?

— Так, мадам.

— Тобто, він сидить на даху?

— Так, мадам. Це дуже сильно засмутило мосьє Анатоля.

Гадаю, саме слово «засмутило» призвело до різкого старту тітки Делії. Вона знала з досвіду, що трапляється, коли Анатоль засмучується. Я завжди знав її як жінку, яка не боїться рухати ногами, але ніколи не підозрював, що вона здатна на такий розкішний спурт, який вона щойно продемонструвала. Затримавшись лише на мить для того, щоб видати смачну, властиву мисливцям лайку, вона чкурнула з кімнати, добігши до сходів раніше, ніж я встиг проковтнути шматочок… здається, банана. Відчуваючи (так само, як і після отримання її телеграми про Анджелу і Таппі), що моє місце зараз поруч із нею, я поставив тарілку та поспішив за родичкою, а за мною галопом вистрибував Сеппінгс.

Я кажу, що моє місце було поруч із нею, але туди було до дідька важко потрапити, бо тітка задавала чудову швидкість. На вершині першого прольоту сходів вона, напевно, випереджала мене на кілька кроків і продовжувала лідирувати, звертаючи на другий. Але на наступному майданчику втома почала даватися взнаки, тітка дещо сповільнилася й почала хрипіти, а на фінішній прямій ми вже бігли майже пліч-о-пліч. Найліпшою подобою фінішної лінії, на яку можна було сподіватись, була наша поява в кімнаті Анатоля.

Результати:

1 місце — Тітонька Делія.

2 місце — Бертрам.

3 місце — Сеппінгс.

Перше місце з маленьким відривом від другого, між другим та третім місцями половина сходів.

Першим, що впало мені в очі, коли ми забігли в кімнату, був Анатоль. Цей чарівник кухонної плити був товстеньким невисоким чоловіком із великими густими вусами, по яких зазвичай можна було визначити емоційний стан їхнього власника. Коли все було гаразд, їхні кінчики стирчали вгору як у сержанта. Коли ж справи були кепські, вони висіли вниз.

Зараз вони висіли загрозливо низько. А якби щодо його почуттів і були б хоч якісь сумніви, то його поведінка була недвозначною. Вдягнений у рожеву піжаму, він стояв біля ліжка та махав кулаками вбік вікна на даху. Крізь шибку вниз дивився Ґассі. Очі в нього були вирячені, рот розкритий, від чого він був настільки схожий на екзотичну рибу в акваріумі, що відразу захотілося погодувати його мурашиними яйцями.

Мушу визнати, що коли я дивився на кухаря, який махав кулаками, та на його витрішкуватого гостя, я був усім серцем на боці француза. Я вважав, що він має повне право махати усіма кулаками, які в нього є.

Розгляньмо факти. Він лежав у своєму ліжку, неквапливо думаючи про те, про що зазвичай думають у ліжку французькі кухарі, аж раптом побачив у вікні страхітливе обличчя. Це може вразити навіть найфлегматичніших. Я впевнений, що якби я лежав у ліжку, а до мене ось так зазирнув Ґассі, мені б це було не до вподоби. Спальня чоловіка — це його замок, і він має повне право виявляти незадоволення, якщо на нього витріщається якась ґорґулья.