Розділ «- 20 -»

Зверніться до Бертрама Вустера з таким проханням, і він покаже себе якнайкраще. Навіть собаки-сенбернари, які втішають таким чином мандрівників у Альпах, не змогли би впоратися краще за мене. Я налив їй келих, і кілька секунд по тому вже не було чутно нічого, крім булькання, з яким тітка відновлювала своє здоров'я.

— Заливай, тітонько, — співчутливо сказав я. — Адже це, напевно, так виснажує. Тобі, певно, важко було заспокоювати Анатоля, — казав я, намазуючи собі анчоусовий паштет на грінку. — Тепер, напевно, все улагоджено?

Вона кинула на мене довгий, тривалий погляд; її чоло нахмурилося, наче замислившись.

— Аттіла, — сказала вона врешті-решт. — Так його звали. Аттіла, гун.

— Що?

— Я намагалася зрозуміти, кого ти мені нагадуєш. Когось, хто сіяв усюди руїну та спустошення, хто ламав будинки, в яких до його появи все було тихо та мирно. Його звали Аттіла. Дивовижно, — сказала вона, оглядаючи мене ще раз. — Дивлячись на тебе, будь-хто подумає, що ти просто звичайний дружній ідіот, який, можливо, потребує лікування, але досить нешкідливий. Але насправді ти гірший бич, ніж бубонна чума. Знаєш, Берті, коли я думаю про тебе, я натикаюся на всі скорботи та жахи життя так різко, наче головою в стовп врізаюся.

Ображений і здивований, я хотів був відповісти на це, але та речовина, про яку я подумав, що то рибний паштет, виявилась чимось в'язким і липким. Вона наче огорнулася навколо мого язика та заткнула мені рот, як кляп. А тітка, поки я намагався прочистити ротову порожнину, продовжувала:

— Ти хоч розумієш, що ти розпочав, приславши сюди цього Спінк-Боттла? Про те, що він надрався та перетворив вручення нагород у середній школі Маркет Снодсбері на кінокомедію, я не скажу нічого, бо, чесно кажучи, отримала від цього задоволення. Але те, що він зазирнув у віконце до Анатоля після того, як я витратила стільки сил на те, щоб відмовити його від звільнення, і так його розлютив, що той не хоче залишатися тут жодного дня…

Паштет було здолано. Я зміг заговорити:

— Що?

— Так, завтра Анатоль поїде, а старий Том, напевно, страждатиме від розладу травлення аж до кінця свого життя. І це ще не все. Я щойно зустріла Анджелу, і вона мені сказала, що заручилася з цим Боттлом.

— Так, тимчасово, — мав визнати я.

— Ага, тимчасово. Вона заручилася з ним і з жахливою спокійністю каже про одруження в жовтні. От такі справи. Якщо б зараз до кімнати зайшов пророк Іов, я б з ним могла до самої ночі обмінюватися розповідями про невезіння. Втім, Іов був не в моїй лізі.

— Він мав виразки.

— Що воно таке, ті виразки?

— Думаю, це дуже боляче.

— Дурниці. Я поміняла б свої проблеми на всі виразки світу. Ти що, не розумієш ситуацію? Я втратила найкращого в Англії кухаря. Мій чоловік, бідолаха, тепер може померти від диспепсії. А моя єдина донька, про яку я мріяла, що на неї чекає чудове майбутнє, збирається вийти заміж за безхребетного обожнювача тритонів. А ти мені про виразки кажеш!

Я виправив її невеличку неточність:

— Я не кажу про виразки взагалі. Я лише зауважив, що Іов мав їх. Так, я згоден з тобою, тітонько, що наразі все здається не надто чудовим, але не втрачай оптимізму! Вустерів важко спантеличити сильніше, ніж на мить.

— То ти очікуєш, що незабаром вигадаєш ще якійсь план?