Розділ «- 20 -»

— Так. Але потім я виявив, що застряг. Навколо мене був лише крутий дах. Я не міг повернутися. Я мав лізти далі вздовж того виступу. Аж раптом натрапив на те вікно. Що то за чоловік?

— Анатоль, кухар тітки Делії.

— Француз?

— З голови до п'ят.

— Ось чому він не міг мене зрозуміти. Які ж ці французи бовдури! Не можуть втелепати найпростішого. Задавалося б, якщо хтось бачить іншого у вікні, цей хтось має збагнути, що інший хоче, щоб його впустили. Але ні, він лише стояв.

— І кулаками махав.

— Так. Дурний ідіот! Втім, тепер я в безпеці.

— В безпеці, так. Поки що.

— Що?

— Я подумав, що Таппі міг десь сховатися.

Він підстрибнув, наче ягня навесні.

— Що мені робити?!

Я замислився над цим.

— Прокрадись назад до своєї кімнати та забарикадуй двері. Це буде по-чоловічому.

— А якщо він саме там сховався?

— У такому разі забарикадуйся деінде.

Але прибувши до його кімнати ми виявили, що Таппі якщо й шукав свою жертву, то в якійсь іншій частині будинку. Ґассі ринувся за двері, і я почув, як повернувся ключ. Відчуваючи, що більше мені з цього приводу нічого не вдіяти, я повернувся до їдальні, щоб ще раз пригоститися салатом і подумати в тиші. І ледве я встиг наповнити тарілку, аж двері відчинилися й зайшла тітка Делія. Вона опустилася в крісло, маючи дещо заяложений вигляд.

— Дай мені випити, Берті.

— Чого саме?

— Будь чого, аби міцного.