Розділ «- 20 -»

Поки я стояв і думав про це, тітка Делія із властивою їй практичністю відразу взяла бика за роги:

— Що це все таке?

Анатоль виконав щось на кшталт фізкультурної вправи: рух почався з нижньої частини його спини, потім пішов між лопатками та завершився серед волосся на потилиці.

І тоді він їй відповів.

Під час своїх розмов із цим диво-чоловіком я завжди вважав, що англійською він висловлюється вільно, але дещо сплутано. Якщо ви пам'ятаєте, перш ніж потрапити до Брінклі, він який час служив Бінґо Литлу, і безсумнівно багато запозичив у Бінґо. А ще раніше він був два роки в американській сім'ї в Ніцці та вчився в їхнього шофера, Мелоні з Брукліна. Тож після усіх цих Бінґо та Мелоні він, як я вже сказав, розмовляв вільно, але дещо сплутано.

Зокрема, він сказав наступне:

— Хот дог! Ви питати мене, що це? Слухайте. Зробіть трохи уваги. Моя, я лягати спочивати, але я не спати так добре і прокидатися та дивитися вверх, а там за бісовим вікном цей корчить обличчя. Хіба це чудова справа? Хіба це зручно? Якщо ви думаєте, що мені це подобається, ви дуже себе помиляєте. Я навіжений як мокра курка. І чом би й ні? Я є хтось, хіба ні? Це спальня чи будинок для мавп? Тоді для чого чортяки сидіти на моєму вікні та робити мармизи?

— Зрозуміло, — сказав я. Як на мене, він мав рацію.

Він ще раз подивився на Ґассі та виконав другу вправу: взявся за вус, потягнув його, а потім почав ніби ловити мух.

— Чекайте ще трохи. Я не скінчатися. Я кажу я бачити цього типа у вікні, корчить обличчя. Але що потім? Він тікає, коли я кричати? Він давати мене спокій? Нізащо. Він залишатися там, не звертати уваги, та дивитися на мене, як кіт на качку. Він корчити мені обличчя та знову корчити мені обличчя, і чим більше я командувати йому йти до дідька звідси, тим більше він не йти до дідька звідси. Він кричати щось мені, я вимагати, чого він хотіти, але він не пояснювати. О, ні, цього ніколи! Він лише знизати головою. Що за бісова дурість! Чи це мені весело? Ви думати, мені подобається? Я не терпіти такі дурості! Я думати, що бідолашний дурник — псих. Je me fiche de ce type infect. C'est idiot de faire comme ça l'oiseau… Allez-vous-en, louffier… Скажіть дурнику йти геть. Він божевільний, як якийсь березневий капелюшник.

Мушу сказати, що як на мене, то він чудово обґрунтував свої претензії, і тітка Делія, схоже, була такої ж думки. Вона поклала йому на плече руку, заспокоюючи.

— Скажу, мосьє Анатоль, скажу, — сказала вона, і я не міг повірити, що її грубий голос був здатний так воркувати. Майже як голубка до свого миленького. — Все буде добре.

Краще б вона цього не казала. Він виконав третю вправу.

— Добре? Nom d'un nom d'un nom! Дідька ви кажете все добре! На яку користь так робити? Зачекайте півмиті. Не так швидко, люди. Це анітрохи добре. Дивіться трохи ще. Це зовсім не таке. Мене задовольнити кілька білих смуг з однією чорною, але я не знаходити приємним, коли хтось глузувати мене в моєму вікні. Це не годитися. Не добра річ. Я серйозний чоловік. Я не бажаю веселощів на моїх вікнах. Веселощі на моїх вікнах — це найгірше. Це дуже мало добре. Якщо починатися такі витівки, я не залишатися цей будинок довше. Я геть звідси і не сидіти на місці!

Ці слова, безперечно, були жахливі, тож я не здивувався, що тітка Делія, почувши їх, видала клич, яким єгер сповіщає, що побачив лисицю. Анатоль знову почав махати кулаками на Ґассі, а вона приєдналася до нього. Сеппінгс шанобливо хекав позаду; кулаками він не махав, але дивився на Ґассі дуже суворо. Будь-якому розумному спостерігачеві мало бути очевидно, що видряпавшись на вікно цей Фінк-Ноттл припустився помилки. На меншу симпатію він не зміг би розраховувати навіть у сім’ї Дж. Дж. Сіммонса.

— Геть звідти, придурок! — кричала тітка Делія тим самим дзвінким голосом, від якого колись її нервові партнери по полюванню втрачали стремена та падали з сідел.

Ґассі відповів на це інтенсивним рухом брів. Я зміг зрозуміти, про що він намагався нас повідомити.

— Я думаю, він хоче сказати, — сказав я (старий розумний Бертрам як завжди намагався всіх заспокоїти), — що якщо він злізе звідси, то впаде з даху та зламає собі шию.

— Чом би й ні? — сказала тітка Делія.

Я, звісно, розумів її точку зору, але мені здавалося, що має бути краще вирішення цієї проблеми. Це вікно в даху було єдиним вікном у всьому будинку, яке дядько Том не прикрасив клятими ґратами. Напевно, він вирішив, що якщо зломщик зуміє сюди долізти, то заслуговуватиме отримати бажане.