Розділ 16

Під’їхав автобус. Мама допомогла Денисові донести сумку, хоч він уперто відмовлявся від допомоги. А потім ще й спробувала поцілувати сина в щоку просто на очах у всіх присутніх. Хлопець невловимим рухом ухилився, підхопив свою торбу і швидко шаснув до автобуса, ховаючись від здивованого маминого погляду. Вона не могла зрозуміти, чому син уникає таких звичних для них прощальних ритуалів?

І ось автобус зупинився біля свіжопофарбованих у зелений колір воріт, які відділяли дітей від нового — без батьківських обмежень та домашнього режиму — веселого табірного життя. «Дітки», котрі за зростом уже майже наздогнали своїх батьків, зчинили дружній галас у салоні, щоб розбудити чергового, який заснув у своїй будці і, здавалося, не збирається відчинити ворота. Водій засигналив, бо хотів якнайшвидше розпрощатися з гамірливою юрбою цих неспокійних пасажирів, які цілу дорогу співали пісні та реготали, мов заведені, а потім дружно щось жували, тому салон пропахнув котлетами, часником і пивом, яке правило декому за ранковий чай.

У Потапа було таке саме бажання. Він тільки те й робив, що визирав у вікно і переконував себе, що вчинив правильно, погодившись на «чудове літо у літньому таборі». «Хороше місце табором не назвуть!» — згадав Денис старий татів жарт, який він проголошував, щойно заходила розмова про плани на літо. Після такого «аргументу» Денис зазвичай вирушав у село або разом з батьками до Криму, куди любив їздити найбільше і отримував від тих поїздок стільки задоволення, що його вистачало на весь наступний рік. А тепер перед ним була сумна перспектива: перебування в колі людиноподібних створінь, котрі встигли дістати його вже за ті дві години, які вони разом їхали в автобусі.

Ворота нарешті відчинили. Автобус неквапом заповз на великий майданчик, замощений порослою мохом плиткою і оточений пожовтілими від спеки туями. Ліворуч, неподалік від двоповерхового адміністративного корпусу, було видно зелене поле стадіону. Онде й бігові доріжки! Потап зітхнув з полегкістю. Біля розгромлених трибун стирчали зварені докупи залізні труби, тож Денис вирішив, що і турнік він собі десь тут знайде. Заспокоївшись, що час не мине дарма, він розслабився і вирішив пливти за течією.

Натовп майбутніх відпочивальників висипав із транспортного засобу. Водій, не заглушивши двигун, швиденько метнувсь до адмінбудівлі, підписав документи, вмостився за кермо, розвернув автобус та газонув геть із території. Мальовнича різновікова група (дітям було від 13 до 16 років) насолоджувалася лагідними променями ранкового сонця і чекала, що буде далі.

Новоявлений колектив щасливих «табірників» був доволі строкатий. Першою привертала до себе увагу цибата дівчина з рівною спиною, худими ногами та синьо-чорним нерівно підстриженим волоссям. Воно постійно затуляло дівчині праве око і, на думку декого, обмежувало видимість рівно наполовину. У лівому вусі в неї був «тунель» — велика діра з чорною металічною вставкою, що розтягувала мочку і нагадувала прикраси африканських народів. На яскравій представниці племені емо були вузенькі рожеві штанці, які підкреслювали нерівність ніг, і чорна футболка із зображенням смайлика з кривавими сльозами на очах. Неподалік від неї примостилась на своїй сумці ще одна особа, яку з першого погляду важко було зарахувати до котроїсь зі статей, що на них поділяється людство. Чорне пряме і довге волосся закривало майже все обличчя. Час від часу з-під шевелюри виглядали синюватого кольору губи і великий гострий ніс із блискучою сережкою. На шиї хилитався здоровенний, важкий навіть на вигляд, темний хрест, а на чорній футболці був зображений страшний череп зі зміями, що клубками лізли із його порожніх очниць. Потапу вдалося розгледіти, що це теж дівчина. Трохи повненька, низького зросту, зі смішними гострими рисами обличчя. Вона з неприхованою ворожістю спостерігала за діями довготелесої емо, демонструючи кланову ненависть справжніх готів до цієї незрозумілої їм течії. Інші табірні «прибульці» не були такими яскравими, хоча більшість була вдягнута у круті фірмові шмотки і могла виступати на показах моди десь у Мілані, а не гаяти час у такому дивному місці. До того ж, войовничому макіяжу та декольте декотрих старших школярок могли позаздрити навіть дівчата з вулиці Червоних ліхтарів у Амстердамі.

Серед тих, хто вирізнявся, був і високий, міцної статури хлопець років шістнадцяти у потертих шортах, нових кросівках від провідної спортивної фірми та синій майці із написом «Зроблено в СССР» на грудях. «Ти тоді тільки в проекті був, коли Союз розпався! От гальмо!» — злорадно подумав начитаний Денис. Крім того, «виходець із минулого» мав поголену налисо голову, що поблискувала незасмаглою синявою, товстий, наче відібраний у сусідського собаки, цеп на шиї та витатуйований на плечі великий чорний трайбл з переплетеними візерунками незрозумілого для Потапа значення. Біля хлопця весь час тусувався майже його брат-близнюк, із такою самою блискучою лисиною, однак без ланцюгів і татуювання. Лишень одне вухо «двійника» прикрашала невеличка сережка і на підборідді було помітно ще ріденьку але акуратно підголену борідку. І серед цього збіговиська Потап ураз відчув себе «не таким», білою вороною, що різко виділялася на тлі загалу.

Татуйований хлопчина, судячи з усього, в таборі був не вперше. Він голосно розповідав усім, хто зібрався навколо нього, про те, що «він тут вже третій строк мотає», описував порядки в цьому закладі, перемішуючи українські слова з російськими та нецензурними, і, вочевидь, вважав себе крутим, «відавшим віди» пацаном. Потім він вирішив піти до вбиральні, про що теж повідомив присутнім. І тут, як на зло, зачепився за Потапову сумку, яка сумирно стояла біля ніг свого власника і чекала, доки з’явиться відповідальний за поселення дітей і покаже їм їхні нові оселі.

— Ти шо ето, дятєл, свої манаткі тут разбрасиваєш? — «наїхав» на Дениса татуйований пацан (його звали Канава або Коновалов Сергій Степанович, як було зазначено у його свідоцтві про народження). — Ти на каво, свінья в’єтнамская, батон крошиш?

У Потапа від несподіванки похололо у грудях. «Чорт! Знову починається! Зараз відгребу на очах у всіх!» — промайнула думка. Раптовий викид адреналіну в кров примусив його руки затремтіти.

— Ти, казьол толстий, знаєш, хто я такой? — наступав Канава, ніби хотів розчавити Дениса своїм чималим міцним тілом. Зацікавлена публіка почала підсуватися ближче, сподіваючись на видовище, бо хліба (а всім же відомо, що «хліб і видовища» — це те, чого люди потребують найбільше) наїлася дорогою.

— Стоп, пацани! — гукнув хтось позаду. — Ти на фіга малого пресуєш? Він тобі щось зробив? — розпихаючи роззяв, до них підходив невисокий худорлявий хлопчина. На ньому були невизначеного кольору, обрізані нижче коліна джинси, старі сандалі та футболка із зображенням Брюса Лі.

— Нє твайо сабачє дєло! — не оглядаючись, кинув Канава.

— Майо, Сєрьога, майо! — передражнив його нежданий Потапів заступник.

— А-а-а! Ето ти! — впізнав його Канава і скривився так, наче із пригоршнею смачних ягід розжував смердючу комаху. — Ну шо ти лєзєш всьо время, Торнадо? Оно тєбє надо? Ти будь акуратно, а то знаєш, я могу і тєбя зацепіть случ…

Торнадо блискавичним рухом гепнув лівою ногою Коновалова у вилицю. Той, проковтнувши останні слова, труснув головою і осів на зігріту сонцем плитку. Очі його в цей момент були вибалушені і нагадували погляд відомої всім рогатої худоби, що шукає ґандж на нових воротах.

— Не люблю, коли мені грубіянять! — нахилився над ним Торнадо і спокійно, мовби нічого не сталося, додав. — Я тобі ще минулого року пояснював, а ти ніяк не розумієш… Я — Жека! — новий знайомець глянув на Потапа і простягнув йому правицю.

— А я Денис Потапенко! — несподівано голосно відповів Денис і вдячно потиснув руку тому, хто врятував його від неминучого сорому.

Жека підбадьорливо підморгнув Потапенкові, посміхнувся і згадав про недавнього супротивника.