Розділ «XXX»

Того ж таки дня вбитих поховали. Тевтонців спочатку хотіли викинути в Дністер, але ігумен Григорій спротивився цьому, переконавши жителів, що це не по-християнськи, що вони не мають права їх судити і що справжній суд на них іще чекає. Тому дійшли згоди лицарів поховати, але за містом. Тугара з Нежданом, що склали свої голови, захищаючи святу обитель (ченці так і не дізналися, що саме захищали брати), вирішено було поховати тут же, у двох нішах, видовбаних у білій скелі. Для цього ченці спровадили всіх униз, до міста. Виняток зробили лише для Карла Руерга.

Госпітальєр мовчки спостерігав осторонь за незвичним йому обрядом поховання. Прислухаючись до незрозумілих слів, він лише час від часу хрестився, і тільки тоді, коли це робили ченці. Ніхто не нарікав, що монгольський намісник хреститься зліва направо і п’ятьма пальцями. Зараз було не до цього.

Карл Руерг дивився, як ченці замуровують ніші, у яких навіки спочили його бойові товариші.

Сьогоднішній день змінив Руерга. Ще вчора він розмірковував, що робитиме, коли вдасться позбутися тевтонців. Як вчинити з братами? Адже вони не підуть на те, щоб реліквія дісталася саме йому. Особливо побоювався Руерг молодшого, Неждана. Невідомо, якою була справжня причина його небажання віддати пектораль — залишити собі чи він дійсно не бажав тривожити прах де Пардо, але Руерг розумів, що це може стати непереборним бар’єром досягненню його мети. Що ж, ні тевтонці, ні навіть брати-русичі тепер не можуть йому перешкодити. Здавалося, ніщо не заважає нарешті виконати місію, заради якої він і з’явився у цьому місті. Але Карл Руерг змінився. Неждан і Тугар покликали його сюди, напевне знаючи, що це небезпечно. І він без роздумів приєднався до них, знаючи, що може не повернутися. І бився він пліч-о-пліч з русичами не за те, щоб потім, оце зараз, віднайти серед поховань монастиря потрібну йому могилу. Що йому заважає зробити це? Напевне, те саме, що примусило його наздогнати загін де Пардо на півночі Італії. Серед п’ятьох принципів — miles є magnanimus. Напевне, благородність змушує його йти проти статуту ордену.

Карл Руерг опинився на роздоріжжі. Перед ним були дві дороги. Вони манили його, і кожна з них у чомусь була логічною. Руерг боявся признатися собі, що вже обрав дорогу, якою йтиме далі. І цей вибір його лякав.

Він бачив, що до нього підходить ігумен монастиря. Григорій поправив на грудях великого дерев’яного хреста і запитав:

— Ви розумієте мене?

Руерг не знав руської мови, але запитання зрозумів. Він заперечливо похитав головою. Поки розчарований цим ігумен роздумував, як діяти далі, Руерг голосно покликав:

— Жан!

Взагалі-то тлумача, що його залишив йому на допомогу король Лев, звали Іваном, але вже з першого дня знайомства Руерг став кликати його на свій лад, а той, у принципі, не заперечував. До сьогоднішнього дня намісник майже обходився без нього, адже в основному спілкувався з братами. Тепер же тлумач став незамінним.

Жан-Іван у свої двадцять три роки встиг побувати у полоні тевтонців, де і вивчив німецьку мову. І латину на додачу.

Він з’явився одразу, неначе тільки й чекав на цей погук. Зрештою, так і було.

— Переклади, що я його уважно слухаю, — без вступу мовив Руерг.

Григорій мовив:

— Скажи йому, що ми увесь час молитимемося за упокій душ воїнів Неждана і Тугара, а також і за його здоров’я, хоч він і не нашої віри.

Руергу не залишалося нічого, як подякувати.

— Яку ви хотіли б винагороду за ваш вчинок?

— Винагороду? — здивувався Карл. — Пробачте, отче, але нагорода всіх нас чекає згодом — за ділами нашими. Яким би не було моє бажання, воно не поверне тих, кого я втратив.

— Тоді у мене є до вас прохання, — раптом сказав Григорій.