Розділ «Окупація»

Крайсгауптманшафт Рава-Руська. Дистрикт Галичина. Генерал-губернаторство.

Серед величезної території України, зайнятої німецькою армією і розділеної нею ж, загубилося невелике село Кам’янка Лісна. Ті два німецькі солдати на самому початку війни виявилися чи не єдиними окупантами, яких бачили каменюхи. Звичайно, жителі села зустрічали німців у Жовкві чи Раві-Руській, але у саме село вони не заїжджали. Натомість буквально через місяць після того, як радянські війська залишили навколишню територію, селян зібрав Микола Зелений, молодий хлопець з Боброїдів, і сказав, що його призначили поліцаєм у селі, що він має слідкувати за порядком, збирати контингент, і якщо односельці чемно виконуватимуть ці дії, то німці сюди не навідаються.

Оскільки це мало чим відрізнялося від тих податків і поборів, що каменюхи перетерпіли за попередніх влад, на тому і розійшлися.

Ранньою весною 1942 року раптово захворіла на дифтерію і миттєво згасла щебетушка Палазя. Її смерть надовго вибила Засмужних із звичної колії.

Але життя брало своє, і ця трагедія – ні, не забулася, лише відходила кудись далеко. Інше виходило на перший план. Микола Зелений у неофіційній розмові з людьми попередив, щоб він не бачив у них свиней, бо німці обов’язково заберуть їх. Він не сказав «не тримати», лише «щоб я не бачив». Люди його зрозуміли і майже кожен свиню тримав, правда, у таких сховках, що одразу і не знайдеш; і свиней били, але не звично ножем у серце, як за мирного часу, а щоб не кричали, задушували мішком з попелом.

Каменюхи намагалися менше потикатися у міста, де хазяйнували німці, відбувалися облави на жидів, але у них іноді потрапляли й українці. Такі облави звичайно закінчувалися для перших у кращому випадку в гетто, а для других довгою дорогою у Німеччину. Доводилося відсиджуватися вдома, подалі від гріха.

А літньої ночі 1943 року у хату Засмужних постукали.

Михайло, розбуджений Ганною, швидко накинув на себе кабат і вийшов надвір. При світлі повного місяця він розгледів двох озброєних чоловіків. Ще одного він зауважив біля стайні.

– Хазяїн! – звернувся один. – Коней маєш?

Звичайно, безпечніше було відповісти негативно, але цей третій недаремно шастає біля стайні – перевірив все.

– Так, – відповів Михайло.

– Дорогу на Пристань знаєш?

– Ні.

– А до якого місця знаєш?

– До Любелі.

– Запрягай коня! Покажеш!

Хоч він і говорив українською, його вимова не була галицька, і Михайло зробив висновок, що перед ним наддніпрянець.

– Дозвольте я одінусь, – сказав Михайло.

– Тільки швидко.