Розділ «Окупація»

Михайло хотів закрити за собою двері, але незнайомець підставив ногу.

– Нехай будуть відкриті, – сказав він.

Відкриті то відкриті. Михайло зайшов до хати. Батько вже прокинувся і стояв посеред хати.

– Хто? – запитав він.

– Не знаю.

– Що хочуть?

– Провести до Пристані. Я сказав, що знаю тільки до Любелі.

– На коні?

– Угу.

Михайло почав швидко вдягатися.

– Зупинишся у Валька, – говорив Теодор. – Чекай мене там.

– А ви чого? – здивувався син.

– Знаю чого. Ну, з Богом! Не наривайся на неприємності.

– Не маленький, – відповів Михайло і знову вийшов надвір.

Він повільно зайшов до стайні і вивів Гнідка, свого найслабшого коня, осідлав його і вивів зі двору. Біля паркану на нього вже чекав з десяток вершників.

– Поїхали! – нетерпляче сказав незнайомець, що єдиний з прибулих розмовляв з Михайлом. – Куди їхати?

– Сюди! – Михайло повернув коня і поїхав дорогою повз вільшину.

Вершники рушили за ним. Повз Мале виїхали на добротну ґрунтову дорогу, що вела на схід.

Мовчали. Вершники, видно, не хотіли виказувати, хто вони насправді, а Михайлові просто не було з ким говорити.

– Що за село? – запитав співрозмовник, який їхав поруч.