Розділ «8»

— Експерти не дають вам ніяких даних, Петре Яковичу, — сказав Коваль слідчому Співаку, задумливо погладжуючи свою поріділу зачіску. — Я міркував по-всякому. Поки що жодної версії, крім нещасного випадку. Виходить, і складу злочину немає… А людину, звичайно, шкода, багатообіцяючий учений, усі кажуть — талановитий, та й просто жити б йому ще і жити.

Отже, найвірогідніше — нещасний випадок, від якого ніхто не гарантований, — повторив полковник після короткої паузи. — Журавель, безумовно, багато у чому і сам винен, так би мовити, викликав джина з пляшки. В прямому розумінні. — Коваль поклав перед слідчим аркуш з висновком експертизи. — Ось читайте: був у стані сильного сп’яніння… Не пив би — не заснув би, забрав би чайник з плити і закрив би газ… Так що звинуватити у злочині залишається начебто тільки пляшку.

Полковник говорив повільно, роздумливо, немов ще раз перевіряв свої міркування і водночас давав можливість Співаку заперечити йому.

— І просити суддів засудити її на довічне ув’язнення? — зітхнув Співак. — То що, Дмитре Івановичу, по-вашому, можна закривати справу? — запитально глянув він на полковника, так само, як і той, не поспішаючи з своїми висновками.

— І все ж таки закривати, думаю, рано, Петре Яковичу, — зітхнув Коваль. — Дивують деякі незрозумілі обставини, — відверто зізнався він.

Розповідаючи про свої міркування слідчому, Дмитро Іванович сам себе запитував: чому він не до кінця переконаний, що це — тільки нещасний випадок? Адже все свідчить за таке. Правда, випадок украй безглуздий, та чого в житті не буває! Але полковник не розумів, чому стався цей випадок, які обставини його спровокували, і це непокоїло. Допитуючи сусідів Журавля, намагаючись навпомацки знайти провідну нитку до істини, сам собі здавався сліпим кошеням. А цього він не любив. У таких трагічних подіях, як смерть людини, на його думку, усе повинно бути гранично ясно.

Вже після першого ознайомлення з квартирою Журавля, з оточенням загиблого, з сусідами, інститутом, ще не усвідомивши, «чому», «хто», «як», він уже відчував, що у цій сумній історії не обійшлося без спалаху чиїхось пристрастей. Діяла розвинута інтуїція, передчуття, хоч Коваль і вмів стримувати уяву, не поспішати з висновками, не копирсатися там, де злочину немає. Прагнув зараз переконатися, чи є в цьому потреба. Інакше буде тільки марна витрата сил і, головне, підриватиметься його віра в те, що у житті більше добра, ніж зла. Тому, немов перевіряючи себе у слідчого, не наполягав на необхідності шукати у цій пригоді слідів злого наміру.

Він так само не признався Співаку, що трагедія досі невідомої йому людини — Антона Журавля — стала і його бідою і він не зможе забути про неї, поки не позбудеться повністю своїх сумнівів. В офіційній обстановці було б смішним посилатися на особисті, здавалося б, безпідставні, емоції, і він промовчав про них.

Йому раптом згадався темний ліс, в якому заблукав дитиною. Скільки йому було тоді років? П’ять? Шість? Не пам’ятав. Зараз, немов крізь пелену, яка відгороджувала його від дитинства, він знову побачив розмиту часом картину: велетенські чорно-білі стовбури старих осик та беріз, які товстим, покорченим корінням входили в землю, високі, колючі кущі глоду та шипшини, підлісок, що настовбурчив гілки і темне шатро листя, під яке він входить, як у загадковий світ. Було наприкінці дня, не обмежений опікою матері, яка десь подалася з двору, загравшись, він опинився на узліссі старого Колісникового гаю. Ліс вабив незвіданою глибиною, таємницею, казкою. Він ішов та йшов, присмерки швидко густішали, в ньому зростав якийсь тривожний неспокій, але його тягло далі, і він не міг опиратися цій силі. І тільки коли з-за старого трухлявого пенька виглянуло кряжисте чудисько з вогненними очима, він злякався, закричав і кинувся назад.

Ліс не відразу випустив його, і, лише вибігши на берег Ворскли, на простір, він втямив, як знайти дорогу додому.

Через багато років зрозумів, що натрапив тоді у лісі — тільки й того! — на цілу сім’ю світлячків-гнилючків.

На все життя у нього збереглася любов до лісу, в глибоких хащах якого завжди ховалася таємниця, зберігся потяг до невідомого, і те тривожне напруження, яке охоплювало, коли входив під темне шатро дерев, де його далекий предок-мисливець насторожено чекав зустрічі з небезпекою. Ліс людських взаємин був густіший і більш таємничий, ніж Колісниковий гай у далекому дитинстві, входячи в нього, Дмитро Іванович намагався зазирнути у найприхованіші куточки і тільки тоді заспокоювався, коли таємне ставало явним і він, як колись знову, виходив на чистий простір…

— До того, як заснути, — після довгої паузи продовжував своє повідомлення полковник, — Журавель був у хаті не сам. У нього гостювали, про що свідчать залишки вечері на круглому столі в кімнаті. Декілька осіб, телефони яких знайшлися у записнику померлого, були опитані. А також, і насамперед, молода жінка, друкарка інституту Ніна Барвінок — коханка Журавля, сусіди, серед них і дружина колеги по інституту, молодого вченого Вячеслава Павленка — Варвара Олексіївна. Бесідували і з кравчинею Килиною Христофоровою, також приятелькою Антона Журавля. Установили, що того вечора у Журавля гостювали Ніна Барвінок і Вячеслав Павленко.

Найбільшу увагу ми з Віктором Кириловичем, — кивнув Коваль у бік молодого офіцера міліції, який сидів на стільці під стінкою і був третім учасником цієї невеличкої наради слідчо-оперативної групи, — природно, приділили Ніні Барвінок.

Струць, досі нічим не нагадуючи про себе, уважно стежив за міркуваннями полковника і слідчого, готовий взяти участь у бесіді, коли звернуться до нього. І ця службова етичність старшого лейтенанта пояснювалася не сором’язливістю, що була властива йому на початку служби, навіть ще тоді, коли працював з Дмитром Івановичем по справі отруєння пенсіонера Заліщука, а внутрішнім тактом. Тепер Струць став інспектором карного розшуку у міському управлінні і виконував самостійно окремі завдання. Його вже не бентежила, як колись, округла коричнева родимка над верхньою губою, схожа на штучну мушку. Він забував про неї, бо товариші перестали кепкувати, як раніше, називаючи його то «панночкою Струць», то красною дівчиною, і згадував лише, коли голився, боячись порізатися. Він завів вуса, щоб через якийсь час повністю закрити її. Обличчя його стало мужнім і набуло не удаваної, а природної серйозності і поважності. Зараз у відповідь на жест полковника, підтверджуючи його слова, він згідливо нахилив голову.

— Барвінок — це жінка з нелегкою долею, — говорив далі Коваль. — лагідна і терпляча. Була закохана у Журавля і збиралася залишити заради нього свого чоловіка, Гната Барвінка. Вона визнала, що гостювала того останнього вечора у Журавля, який вечеряв у товаристві свого сусіди Павленка, накрила на стіл, але незабаром пішла, бо поспішала додому. Визнала, що сама поставила чайник на плиту, бо молоді люди схотіли кави. За її словами, нічого особливого того вечора не сталося. У Журавля настрій був піднесений. Він розповідав, як пощастило дати життя своїй науковій ідеї. Передрукований рукопис його роботи вона якраз і принесла того вечора. Але не повністю. Другого дня додрукувала її і прибігла в обідню перерву, але Журавель уже не був живий. Я прилучив цей рукопис до справи, — кивнув Коваль на папку, що вже лежала на столі слідчого. — Проте, гадаю, треба повернути його інституту тому, що в цій роботі є дещо корисне для промисловості. Сам я, Петре Яковичу, чесно кажучи, у машинобудуванні профан, мислення не технічне. Хоч трохи і вчився. Але тут і зайцю ясно, що винахід Журавля треба якнайшвидше впроваджувати в життя. Завлабораторією НДІ, з яким я розмовляв, вважає, що це хоч і проста, але корисна новинка, яка принесе промисловості немалий економічний ефект. Я теж такої думки…

— Ну, це не тільки ваша біда, Дмитре Івановичу, — посміхнувся Співак, — щодо технічного мислення. — І, щоб полковник не подумав на нього, додав: — Я розберусь. Адже до юридичного два курси вчився у політехнічному. І тоді вирішимо, що робити з рукописом. У крайньому разі знімемо копію для інституту.

— Так от, Петре Яковичу, повторюю, — сказав Коваль, — зі слів Ніни Барвінок, нічого особливого того вечора не сталося. Якщо не рахувати, що Журавель з радощів пив більше, ніж будь-коли.

— Радів з приводу цього самого винаходу?