Розділ третій Спільна мова

Він сумно посміхнувся:

— А я, Ліно, уже зробив для Королівства найголовніше. Я привів його сюди. Тепер воно впорається без мене.

Мене раптом знудило. Мурашки пробігли по спині, й волосся на руках стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Він убив собі в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні…»

— Ваша величносте, — сказала я повільно. — Ви дали обіцянку принцесам, щоб урятувати Королівство в дорозі. Але й мені ви теж дещо пообіцяли. Пам’ятаєте?

Оберон акуратно зачинив вікно. Засмикнув фіранку. Пройшовся по кімнаті, біля протилежного вікна піднявся навшпиньки, поправив складку на портьєрі. Потягнув за шовковий шнурок. Портьєра розсунулася, відкривши для моїх очей зубчасті піки гір. Над одним із них зметнулася величезна тінь — і відразу зникла.

— Ти бачила? — Оберон озирнувся. — Родина драконів живе на озері. У них, наскільки мені відомо, троє дитинчат.

— Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву мені.

— Я пам’ятаю, — Оберон сів у крісло з високою спинкою, поклав руки на підлокітники й одразу споважнів, став строгим, недосяжним. — Я обіцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моєму життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Ліно, мій друг, на відміну від принцес… і тому ти повернеш мені мою клятву. Просто зараз.

— Чому це?

— Бо я прошу про це.

Він дивився усе ще привітно, але на дні його очей уже намітилася крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсім відсторонений і чужий. Точнісінько так він дивився на мене, коли в його очах я була зрадником…

Я проковтнула клубок, що підступив до горла:

— Ні, ваша величносте. Ви мені обіцяли — і я вимагатиму виконання обіцянки.

Він дивився, ніби крізь товсте скло:

— Вимагати не вдасться, Ліно. Я просто поверну тебе у твій світ — назавжди.

Я затримала подих — груди, здавалося, зараз луснуть:

— Повертайте. А обіцянка однаково залишиться. Ви її порушите?

— Хіба не байдуже — одну обіцянку порушувати чи дві? Якщо мені вже судилося померти клятвовідступником…

— Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник. Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, ідіоткам, пацюкам, жабам, стервам…

— Досить, — куточки його губів ледь-ледь піднялися. — Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.