Розділ другий Знову в Королівстві

— А якщо подумаєш?

— Я пити хочу, — зізналася я.

— Морсу?

— А є?

— У короля є все, — відповів він серйозно. — Сідай, де тобі подобається.

Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась.

— Що ти мостишся, наче чужа?

Я подивилася на нього — і раптом заревіла.

Сама не знаю чому. Сльози бризнули з очей, як у клоуна в цирку — струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася, але все не так. У них тут шість років минуло, шість років Оберон про мене не згадував, навіщо я прийшла — похвалитися новим зростом?! Подумаєш, заввишки з горщечок плюс вісім сантиметрів…

Оберон, немов і не зауважуючи моїх сліз, простягнув мені чашку; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.

— Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.

— З як… яким?

— З Максом. Максимом, тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться — треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.

Я підвела очі:

— То ви…

— Тільки не подумай, що я за тобою постійно стежив. Ні. Я тільки інколи, дуже рідко. Я повинен був переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе як завжди…

— Як завжди, — гірко пробурмотіла я, рукавом утираючи шмарклі.

— Ми скучали за тобою, магу дороги, — м’яко сказав Оберон. — Я радий тебе бачити. І дарма Гарольд…

З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд, про вовка промовка, а вовк і в хату; блідий і дуже засмучений.

— Ваша величносте… Ліно!