Розділ другий Знову в Королівстві

— А мене пам’ятають? — запитала я кокетливо.

— Ще й як… Стій!

Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик, мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочка, ослика. На спині осла погойдувалися дві великі в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

— Будьте здорові, пане головний королівський магу! — побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

— Бувай і ти здоровий, — відгукнувся мій друг привітно, але холоднувато, як і належить шанованій особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

— Начебто ніхто не пчихав, — сказала я Гарольду.

— Що?

— Ну, в нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає…

— Ага, — пробурмотів він, явно думаючи про інше. — Про всяк випадок запам’ятовуй прикмети: двоголова сосна, від неї на північ до зеленого каменя… Ти стежиш?

— Стежу.

— Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», відчиниться підземний хід, — Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха встала дибки… З чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

— Нам туди?

— А що тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали!

Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро прокататися чи король йому розповідав?

Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я встала навкарачки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими лампами на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби — хижими. І хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові.

Я тихенько всміхнулась.

Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстенне коріння, постійно норовило вхопитися за волосся. По стінах повзали мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стінка всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами, мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать.

— Гарольде, ти наш світ хоч устиг побачити? Краєчком ока?

— Ну, — Гарольд, покректуючи, пролізав крізь особливо вузьке місце. — Так. Трішки. Мені було не до прогулянок, сама розумієш, я тебе шукав.