Розділ другий Знову в Королівстві

Коли Королівство прийшло сюди — нас було осіб сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди — сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ знати, і зовсім інша — побачити це місто на місці колишньої пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітражі, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де ж Оберон?

Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем з хвилини на хвилину, — і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку, він мені як батько, тут Гарольд має рацію. З іншого, я його трішечки боюсь — не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже трапилося…

Є тут якесь дзеркало?

Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна — і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла в мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулась. Наїжачилась — і тут злякалась удруге, до сиріт по шкірі.

— Ваша ве…

Він ані крапельки не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках.

— Доброго дня… ваша величносте!

У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер — інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І одягнутий він був по-королівськи, і горностаєва мантія на його плечах не виглядала ні вдаваною пишнотою, ні карнавальним костюмом.

Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля: припхалася без дозволу! Без виклику! Ні з того ні з сього, із якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як правильно зазначив Гарольд…

І де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер одній віддуватися перед його величністю?

Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.

— Я… невчасно? — запитала я майже жалібно.

— Ти виросла, — сказав він задумливо.

— Так, — зізналася я після короткої паузи. — Аж на вісім сантиметрів.

У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, виявилась чудовою і страшенно зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені шкурами в клітинку (що це за звірі — в клітиночку?), затишна грубка, а посередині кімнати — тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці — я мигцем побачила — якесь креслення. Паровий млин, чи що?

Вікна маленького залу виходили на три боки так, що видно було відразу й гори, і море, і місто, і ліс.

— Ти їсти хочеш?

— Ні.