Розділ двадцять восьмий А ми повернулися!

Уранці сестрам-охоронницям оголосили королівську волю — при великому зібранні народу, на залитій сонцем площі. Я перебувала тут же, і спостерігати розгублені фізіономії принцес було для мене великим задоволенням.

Потім відбувся грандіозний прийом у замку. На прийомі обирали наречених і домовлялися про весілля.

Найбільше пощастило, звичайно, Алісії. Принц-саламандра закохався в неї завчасу, а коли побачив — то й зовсім відвісив щелепу. Розхвилювався, знітився, усе ходив навколо, прагнучи й не наважуючись торкнутися до рудого Алісиного волосся. Нарешті настільки зніяковів, що у всіх на очах пірнув у палаючим комин, абсолютно забувши при цьому, що на ньому мереживна сорочка, панталони, камзол та інші штучки, які годиться носити принцові. Все це відразу задиміло, мережива почорніли й зморщилися, панталони обвуглилися, і гості в залі захвилювалися, коли зачули запах горілого. Усвідомивши свій промах, принц зовсім утратив розум й ушився із зали по коминковій трубі. Алісія налякалася до смерті: її відпоювали водичкою й умовляли не хвилюватися, але остаточно принцеса заспокоїлася тільки тоді, коли їй представили живого й здорового, тільки дуже збентеженого й забрудненого сажею принца-саламандру.

Уйма, мальовничо неголений, у парадному одязі людожера (костюм із замші з хутряними вставками й намисто з великих костей, підозріло схожих на людські) привертав загальну увагу не тільки розмірами, але й підкресленою дикістю всього свого вигляду. Філумена, яка сиділа поруч із нареченим, боялася його й не вміла приховати свій страх. Я читала в її очах, як у розгорнутому підручнику: тепер принцеса й сама не була рада своїй упертості. Тепер вона жалкувала, що не повернула королю його Обіцянку. Тепер вона була готова бігти за тридев’ять земель від цього страшного дикуна, за якого їй хоч-не-хоч, а доведеться вийти заміж. Іноді я ловила її погляди: вона дивилася на мене з жалібною ненавистю. Втокмачила собі в довбеку, дурепа, що це і є моя помста: наречений-людожер, якого я колись зопалу їй пообіцяла!

Уйма поглядав на наречену так ласо, наче збирався зжерти її просто на шлюбному ложі. Філумена від цих поглядів мало не непритомніла, а мені було навіть трішки завидно. Нічого страшного з нею не станеться, навпаки: буде щаслива. Щоправда, спочатку Уйма її виховає як слід!

Принц-бранець, чисто виголений, помолодів і покращав до невпізнанності. На мій подив, він зажадав женитися на Ортензії: чим йому сподобалася ця гора м’яса?! А він дивився на неї закоханими очима, і товстунка, спершу бліда як крейда, незабаром розцвіла, зарум’янилась й невимушено патякала з нареченим.

Коли з’ясувалося, що деспот буде вибирати між Стеллою й Розіною, я кинулася до Оберона. На щастя, мені вдалося піймати його в кабінеті, де, збираючись вийти до гостей, він радився про щось із комендантом.

Комендант осудливо покосував на мене, але й слова не посмітив мовити. Вклонився королеві й пішов.

— Що, Ліно? — неуважно запитав Оберон.

— Принц-деспот уже вибрав? — я задихалася й навіть не подумала про етикет.

— Ні.

— Не віддавайте йому Стеллу!

— Чому?

-Тому що… — я не знала, як пояснити. — Стелла з них найпорядніша. Вона готова була відмовитися від Обіцянки! Ми не можемо так її покарати — віддати деспотові. Це несправедливо!

На завалений паперами Оберонів стіл неквапливо вийшла вже знайома мені Дора, пацюк-прибиральниця. Викотила на середину стільниці туго зім’ятий аркуш, замислено встромила в нього зуби.

— Принц-деспот, — Оберон розсіяно погладив пацюка між вухами, — звичайно, дуже нехороша людина. Але, по-перше, він сидітиме в темниці й не зможе скривдити дружину. А по-друге… усе змінюється. І такі люди, трапляється, з часом відчувають симпатію до дружин і по-своєму люблять їх.

— Не віддавайте йому Стеллу, — повторила я, як заклинання. — Що це за радість — чоловік лиходій і арештант?

— А Розіна? Вона теж…

— Розіна цього хотіла! А Стелла — ні!

— Ліно, — Оберон зітхнув. — Твоя думка дуже важлива. Але думка принцес — важливіша. Може, запитаємо в Розіни і Стелли?