Розділ двадцять восьмий А ми повернулися!

От тепер я не просто плакала — я ридала. Ридма.

— Ваша ве… Я не… Та мені… Я просто хочу, щоб ви жили! І Гарольд теж, бо… Мені все одно, що буде з Обіця… Навіть якщо ви мене проклянете, проженете… я все одно знайду принца… хоч у якій дірі… тому що ви не вмрете. Я не хочу, щоб ви вмирали! Нехай мене смажать на повільному вогні, але ви не вмрете!

— Старий я дурень, — пошепки сказав Оберон. — І як я міг витягти тебе із твого світу? Я думав, ти доросла…

І він повернувся, щоб піти геть, але відразу розвернувся назад. Постояв наді мною. Взяв попід пахви й підняв.

— Ліно… слухай. Та не реви ти… послухай мене. Гаразд. Ходи сюди.

Він легко вискочив на підвіконня й витяг мене за собою. Я не встигла нічого зрозуміти, коли він раптом відіпхнувся ногами й злетів над вікном, і кажан, що пролітав мимо, від жаху шарпнувся убік.

Я вивалилася з вікна слідом за ним і зависла на його руці — на висоті десятиповерхового будинку.

Він не докладав жодних зусиль, просто плив собі в повітрі й дивився на місяць, але будь-яка ластівка поруч із ним здавалася б незграбною трудягою. Я довго не могла зосередитися: то висіла на його руці мертвим вантажем, то починала звиватися, як черв’як на гачку. Ми були вже над містом, коли я нарешті віднайшла потрібний настрій. Мої груди наповнилися повітрям, я полегшала, ще й іще — і зовсім втратила вагу, вирівнялася й полетіла поруч із королем-чарівником.

Він летів до моря, все набираючи й набираючи швидкість. Незабаром вітер засвистів у мене у вухах. Я намагалася не відставати, і це зненацька виявилося дуже легко, адже Оберон тримав мене за руку. Я летіла навіть швидше, ніж тоді, коли наша вогненна куля знижувалася над землями гмуррів. Я протикала повітря, як голка, далеко внизу миготіли вікна міста, потім блиснула річкова гладь, потім сигнальний вогонь на щоглі корабля. Ми летіли над морем, воно було, як зморщений мокрий шовк. Високо, майже в зеніті, сяяв тоненький серпик місяця.

Потім Оберон зменшив швидкість. Тоді зупинився зовсім. Ми зависли над морем, і я знову злякалася.

Оберон вказав униз, і я побачила малюсінький острівець. Скелю, що визирала з моря, вся в білому віночку прибою, як лисий старигань.

Ми почали знижуватися. Оберон першим торкнувся до скелі. А я мало не впала. Він втримав мене, переконався, що я стою твердо, і тільки тоді випустив мою руку.

Сльози висохли, але очі пашіли вогнем. Це від вітру, сказала я собі.

— Сідай.

Я слухняно сіла на виступ скелі. Тут, унизу, вітер стих, і чутно було тільки хвилі, що рівномірно хлюпотіли об камінь.

— Послухай, дурне дівчисько. Добре, ти перемогла. Мені нікуди відступати. Те, що ти зробила, могло згубити Королівство. Але ти така, що… Ти врятувала його. Значить, і мені доведеться… дещо зробити. Ні за яких інших обставин я б на це не пішов.

Я ніколи в житті не бачила такого Оберона. Він був збентежений. Він зважувався на щось, що вартувало йому колосальних зусиль. І причиною цього була я!

— Ваша величносте…

— Помовч, добре? У мене є таємниця. Вона не тільки моя. Я відкрию її тобі, але тільки тобі. Ні Гарольд, ні Уйма, ні навіть твоя мама не повинні про це знати.

— Я клянуся!