Розділ двадцять шостий Рятуйся, хто може

— Ну… ти як?

— Добре, — людожер підняв повіки. — Нам треба знайти віз і коней.

— Де?

— Де хочеш. Пошли Макса. Він добуде.

Некромант спав, по-дитячому підклавши під щоку кулачок.

— Уймо… — я запнулася. — Що там було? Звідки він узявся?

Він без пояснень зрозумів, про кого я.

— Ми билися. Точніше, це вони билися — мурахи, а ми тільки йшли за ними й допомагали. Ці стражники — відважні хлопці, вони незабаром здогадалися палити їх вогнем, обливати водою. Але мурах було багато. Як піску на нашому острові. Ми увірвалися до тронної зали… І тоді Майстер-Генерал раптом упав. Я не знаю, як це можливо, але його вбили.

— Його не вбили! Він зрадник!

І я розповіла Уймі про те, що бачила в підземеллі. Як начальник варти прибіг по допомогу, і як Майстер-Генерал устав в іншому своєму тілі й зібрався вести наших ворогів на останній бій.

Уйма надовго замовк.

— Якби вони зійшлися віч-на-віч… — почала я.

— Так не буває. Він один, тільки один живии Майстер-Генерал. Наш упав і вмер. Той, інший, піднявся.

— Він нас зрадив.

Уйма нічого не сказав.

— Що було далі? — знову запитала я.

— Генерал упав. Мурахи розбіглися. Стражники усе ще боялися й репетували, і кидалися смолоскипами, а ми із саламандрою продовжували наступати й тіснили їх, але вже незабаром стало навпаки. Ми опинилися вдвох проти трьох десятків…

— А Максиміліан?

— Він зник, як тільки Генерал упав. Кмітливий хлопчисько.

— Він мене врятував.