TextBook — Так… А в ту хвилину я подумав — усе, Уймо, питимеш ти пиво десь у посмертних чертогах, якщо, звичайно, і туди не проникли ще негідники-некроманти. І тоді…
Повисла пауза.
— Що?
— Він прийшов.
— Як?
Уйма знову заплющив очі:
— Я не помітив. Було тісно — і раптом стало порожньо. А він уже сидить на троні. Я не знав, хто це, але коли побачив їхні сині від страху пики…
Я здригнулася. Потерла ніс, щоб відігнати уявний запах.
— Ти мужньо з ним говорила, — сказав Уйма.
І знову запала тиша.
— Уймо, — почала я ледь чутно. — Тепер я розумію. Чому Оберон не пускав мене за Відьмину Печатку й сам іти не хотів. Тепер я зрозуміла.
Людожер облизав пересохлі товсті губи:
— Чому?
— Ось хоча б ці мурахи. Вони жили собі спокійнісінько у своїх мурашниках. І тут прийшли ми з Майстром-Генералом і погнали їх уперед незрозуміло чому, щоб вони кусали людей, а їх за це палили смолоскипами…
— Мурахи, — промовив Уйма із презирством. — Знайшла, кого жаліти.
— Для декого — що мурахи, що люди. Аби тільки наказ виконували.
Уйма мигцем глянув поверх багаття в той бік, де лежав зв’язаний принц-деспот.
— Це дуже підлий світ, — я перевела подих. — А Оберон не хотів, щоб заради нього чинилася підлість.
— Підлість? — Уйма підвівся на лікті. — Ти врятувала принца-бранця! Ти…
— А що буде із принцом-саламандрою? — я стишила голос. — Він посварився з батьком заради рудої нареченої! А де вона, ця наречена? Може, замість нареченої тепер усіх очікує чума?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Королівська обіцянка» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ двадцять шостий Рятуйся, хто може“ на сторінці 4. Приємного читання.