Розділ двадцять шостий Рятуйся, хто може

Пам’ятаю, просмикнули мотузяну петлю під пахви принца-деспота й так затягли нагору. Принц-бранець піднявся сам, на дотик відшукуючи залізні скоби, Максиміліан лаявся й підштовхував його знизу.

Пам’ятаю, як усе сильніше тягло з коридору солодкуватим гнилим запахом. Пам’ятаю, коли я була в трубі, цей сморід раптом злетів знизу, прорвався крізь кіптяву й сажу, що забивали мені подих, і підхльоснув таким жахом, що я сама не спам’яталась, як опинилася нагорі.

А там, виявляється, був не дах, а гранітний схил, такий крутий, що принц-бранець мало не зірвався. Труба, з якої ми вибралися один за одним, складалася із грубо обтесаних кругляків, і тоді я бабахнула по цій трубі блискавкою із посоха, і труба перетворилася на купу каменюк і рухнула вниз. І мені дуже хотілося вірити, що принц-чума був саме там, унизу, й уся ця купа здоровенного каміння гепнула йому на голову.

Хоча, звісно, ніхто в це не вірив. Мій посох поводився спокійно, коли я намагалася намацати небезпеку попереду, і смикався, як божевільний, коли я повертала його назад — туди, звідкіля ми втекли.

Погано пам’ятаю, як ми злізли на землю по засмічених водостічних жолобах. Хрумкотіло сміття під ногами, валялися щурячі й пташині кістяки, Уйма тяг принца-деспота й дихав усе гучніше, і кров з людожера все текла й текла. Я зупиняла її — на кілька хвилин, не більше, а потім пов’язка знову просочувалася й чорніла, і не було часу зупинитися й затягти як слід рану. Максиміліан ішов позаду всіх, часто оглядався й лаявся упівголоса, я розрізняла тільки «Божевільна! Дурна! Ідіотка! Недорозвинена!»

Ми довго не зважувалися вийти на дорогу, пробиралися якимись стежками й лізли крізь колючі кущі, але незабаром некромант сказав, що все це марно: принц-чума нас все одно учує, а по дорозі ми зможемо йти втричі швидше. І ми вийшли на дорогу й припустили так швидко, як тільки дозволяли нам утома, рани й важенний принц-деспот.

То праворуч, то ліворуч з’являлися шибениці, і Максиміліан щоразу полегшено зітхав, якщо петля була вільною. А якщо ні — він утягував голову в плечі. А я, чесно кажучи, так утомилася й стільки натерпілася, що навіть на повішеників майже не звертала уваги. До вечора ми остаточно знесилились й упали на ось цю траву обіч шляху.

Принц-саламандра повертався до багаття, волочачи сокиру по землі. У нього вистачило сил зрубати тільки одну напівсуху гілку. Він кинув її у вогонь і ліг зверху, обличчям униз.

— Нам слід іти, — нервово сказав Максиміліан. — Якщо ми піднатужимося, то, може, до світанку…

— Смієшся — до світанку? — проскрипів Уйма. — Тут ще топати й топати! А з вантажем…

Він покосував на принца-деспота. Той лежав, не зводячи з мене пильних очей.

— А давайте його повісимо, — пошепки запропонував Максиміліан. — Адже це він понаставляв усі ці шибениці! Це ж він звелів… — некромант затнувся. — Тож справедливо, якщо його, як і інших, повісити, та й нехай теліпається. Ніхто навіть знати не буде, хто це падло, вороняччя його з’їсть, і сліду не залишиться!

Принц-деспот, напевно, вже міг говорити. Але мовчав, тільки дивився. І чомусь тільки на мене.

— Він нам потрібний, — сказала я. — Він потрібний Оберону.

— У вас тільки три принци! — Максиміліан підвівся. — А треба п’ять! Обіцянку все одно не буде виконано. А якщо принц-чума нас наздожене…

— Буде чотири, — пробурчав Уйма.

— Не буде нікого!

Максиміліан замовк і сумно взявся за голову.

Принц-саламандра, здається, заснув, лежачи грудьми на мерехтливому вугіллі. Принц-бранець задрімав, розпластавшись на траві. Йому снилися кошмари, і він здригався, бурмотів, ніздрі його роздувалися. Можливо, уві сні він чув той самий запах, що й мене не полишав у спокої.

Принц-деспот дивився на мене. Щоб не робити йому такої приємності, я обійшла навколо багаття й підсіла до Уйми.