Розділ двадцять другий Сумніви й знахідки

— Іди ти, — некромант відвернувся. — Цей замок не здолати.

— А мерців підняти? Тут цвинтар десь зовсім поруч, піднімай — не хочу. Та ще повішеники. У них із принцом-деспотом свої рахунки.

Він зиркнув на мене з такою відвертою злістю, ніби я тицяла пальцем у його хворобливу рану. Ага: він же до смерті боїться мерців. Та й що зможуть мерці, якщо кам’яні двері зачиняться?

— Може, треба мертвяків-невидимок? — подумала я вголос. — Щоб вони невидимими дійшли до дверей і налягли на стражників. Щоб ті не встигли забарикадувати ворота… Максе, ти можеш зробити Уйму невидимим?

— А ти?

Я подумала. Повертіла посох у руках:

— Ні, — зізналася нарешті. — Не можу.

— І я не можу. І відстань від мене.

— Ну чому ти такий злючий? — я сіла поряд. — Я тобі життя врятувала. Ти мене зрадив. Я тебе пробачила. У скількох халепах разом побували. Ну навіщо нам бути ворогами, ти мені поясни?

Він по-собачому підняв верхню губу. Хотів щось сказати, але в цей момент і його вкусила мураха. Некромант підскочив, шльопаючи себе по попі так люто, наче на нього напало каяття, й він вирішив самопокаратися за всі гріхи одразу.

— Ото тварюки, — сказала я співчутливо.

— А знаєш, що твій Уйма катові розповідав? — запитав мене некромант, трохи віддихавшись. — Про страту в мурашнику? Ти думаєш, так просто — посадити засудженого на купу, і нехай мурашечки жеруть його? Ні-і, все не так просто! Твій людожер придумав ось що: перед стратою жертві дають напитися солодкої води, а потім…

Він говорив і говорив, але я його не чула. Я дивилася, як ворушаться його губи, як звужуються й розширюються чорні зіниці, а в голові в мене панував безлад. Перед очима стояли ворота між двох колон, базар, шибениці… От ворота зачиняються…

Повернувшись до Макса спиною, я рвонула на вершину пагорба, перечіплюючись від нетерпіння.

— Послухайте! Я знаю!

До мене повернулися одразу три обличчя: бронзове Уйми, бліде принца-саламандри і жовтувате Майстра-Генерала.

— Я знаю! — я впала на живіт між людожером і принцом. — У нас є військо. Ми переможемо!

Майстер-Генерал підвівся на лікті. У його бляклих блакитних очах загорівся інтерес:

— Ця пройда могла б стати непоганим воїном, якби їй пощастило народитися хлопчиськом.

— Викладай, — звелів Уйма, ніздрі його роздувалися. — Але якщо це дурниці, якщо ти марно репетуєш… своїми руками відгамселю. Не подивлюся, що маг.