Розділ двадцять другий Сумніви й знахідки

— Брати!

Майстер-Генерал, голий до пояса, зі спицею, що досі стирчала з грудей, сидів на опалій глиці. Погляд його холодних, ще зовсім недавно мертвих і нерухомих блакитних очей, зупинився на мені. Колишній мрець так само невиразно додав:

— І сестри. Я з вами, а значить, ми переможемо. Якщо у вас… А до речі, чи є у вас хоч якесь військо?

— А ще можна збити такі штуки з дерева, на чотирьох ногах, на чотирьох цвяхах. Облити смолою й підпалити. І нехай вони біжать попереду, а стражники від страху…

— От-от! Стражники від страху забарикадують двері, і привіт! До того ж, ці твої горючі тварини прогорять до головешок, поки добіжать. Золою розсиплються перед воротами!

Принц-саламандра опустив голову. Мені не дуже подобалося, як Уйма із ним розмовляє — без належної поваги. Я штовхнула людожера ліктем під бік. Уйма покосував. Закотив очі під лоба, ніби промовляючи: ще й ти зі своїми умовностями.

Ми лежали на тому самому пагорбі, під яким не так давно Уйма переміг у традиційному змаганні міського ката. Сховавшись у густій висохлій траві, ми дивилися на замок, і чим довше дивилися, тим паскудніше ставало в мене на душі.

Сіра брила зморшкуватого каменю здавалася абсолютно неприступною. Дві потворні колони біля входу, вузьке провалля воріт — варто закрити його каменем, і можна хоч головою об стінку битися!

— Та й скільки часу забере все це? — вголос міркував Уйма. — Ляльок шити, страховиськ із дерева збивати…

— Я не чекатиму, — у Майстра-Генерала був хрипкий, зірваний у боях голос. — Три дні — і атакуємо всіма наявними силами. Ти, я, цей хлопець із вогню та дівчисько із хлопчиськом. Гарна буде смерть.

Я не розуміла, всерйоз він це каже чи знущається.

— А якщо зібрати вовків зі всього лісу? — принц-саламандра був людиною з фантазією. — Нехай сунуть лавиною…

— Вони ворота зачинять, — пояснив йому Уйма, як маленькому. — Тільки намарне звірів занапастимо.

— Рішучості у вас на цілу армію, — Майстер-Генерал посміхнувся. — А мізків, дивлюся, обмаль. На один десяток не набереться.

Я хотіла огризнутися, а сенс?

Сьогодні був не базарний день. В околицях замку, як в пустелі, рідко прошмигне чоловічок з оберемком хмизу на плечах. Хижки й будочки — базар поперед замку — пустували. Вітер погойдував петлі на шибеницях уздовж дороги. У мене занило серце: я так і уявила, як ми висимо рядком. Я, Уйма, некромант… і принц-саламандра.

Ой! Невтомна мураха заповзла під сорочку, зімкнула щелепи в мене на животі. Зашипівши від болю, я перевернулася на спину й захлопала долонями, наче намагаючись зрівняти свій живіт із землею. Клята мураха, хоч і кусає боляче, допомогла мені позбутися страшної картини перед очима.

Я знову перевернулася на живіт, як кулеметник у засідці, і подумала: ось він, вирішальний момент. Майстра-Генерала ми, ризикуючи життям, здобули, і ще не відомо, чи зможе принц-саламандра повернутися до рідної країни. Славетний воїн ожив — деякі ж такого щастя віками чекають! І замок осьдечки, як на долоні, там нидіє в темряві принц-бранець, якому я обіцяла повернутися. Там б’є байдики принц-деспот, убивця й зрадник. А ми сидимо, як дурні, і нічогісінько не можемо зробити перед цією сірою твердинею!

Інша мураха цапнула мене за плече. Я скотилася з пагорбка, лаючись упівголоса, і пішла навмання. Максиміліан сидів біля багаття. Уйма звелів йому чекати — і некромант чекав, опустивши голову, насупившись, думаючи про своє.

— Агов, Максе! Ти можеш чудовиськ створити, щоб вони замок штурмом взяли?