Розділ двадцять другий Сумніви й знахідки

— Ну що за чортівня?! Хоч зі шкури лізьте, хоч як чаклуйте, хоч як боріться, знову вас схоплять, посадять до кліток, відберуть ключ!

— Не схоплять, — Уйма дивився на мертвого Майстра-Генерала. — Ти, замість пхикання, подумав би краще, із чого нам військо зробити.

— Що може ваше військо?! — Максиміліан мало не плакав. — Кажу ж — пробували вже! Це суцільний камінь, його не проб’єш, не підірвеш, нікуди облогові драбини закинути, нікуди тараном бити… І з чого ти взяв, що він, — некромант кивнув на мерця, — встане?!

— Останній бій, — неголосно сказав Уйма. — Повинен.

— Агов, — Максиміліан повернувся до принца-саламандри, — він у вас хоч раз воював?

Я махнула посохом: іскра, досить велика, клацнула некроманта по башці, затріщали світлі патли, запахло смаленим.

— Ти! — Максиміліан скинувся, зло блиснув очима. — Ти що?

— Шанобливіше поводься з нашим гостем, — сказала я холодно. — Звертайся «ваша високосте» і вставай при цьому, зрозумів?

Некромант глянув на Уйму. Людожер добродушно оскалився:

— Має рацію наш маг дороги. Будь чемнішим, синку.

Максиміліан подивився на мене з такою ненавистю, що мені стало не по собі.

Принц-саламандра, мов і не було нічого, підкинув у багаття соснових гілок. Від вугілля зайнялася спершу глиця, потім тонше гілля, і навіть товсті сучки затріщали у вогні.

— То з чого ми зробимо військо? — знову запитав Уйма.

Мені в руку мов розпечена голка вп’ялася. Я підстрибнула: мураха! Величезна руда мураха, і ще кілька повзуть по коліні. Не вистачало ще, щоб вони залізли під одяг!

— Навіщо нам руйнувати твердиню, якщо можна пробратися з підземелля? — запитала я, розтираючи місце укусу.

Некромант і людожер одночасно подивилися на мене.

— Із Соляної Безодні? — з жахом запитав Максиміліан.

— Щоб звільнити принца-бранця, замок треба брати штурмом, а не хитрістю, — меланхолійно зазначив Уйма. — І ще… Хіба у ту дірку чимале військо пролізе?

Я згадала вузький підземний хід у склепі повішеного короля Вирвиока.

Максиміліан схрестив руки на грудях: