Розділ вісімнадцятий Вогненна куля

Ми переглянулись.

— Ми шукаємо принца-саламандру, — сказала я, перш ніж Уйма встиг втрутитися.

Стареча лисина — від брів і, напевно, до потилиці — взялася дрібними брижами зморшок. Здається, мої слова дещо похитнули його нудну байдужість.

— Мало з вас узяв, — сказав він після довгої паузи.

— Що було, то спливло, — зазначив Уйма, скоса зиркнувши на мене круглим скаженим оком.

— Біс вас бери, — старий зважився. — Вам, значить, до столиці тамтешньої треба, до палацу. Заради такої справи найкращу кулю запущу. Ходімо.

Ми пройшли слідом за ним через перекошені двері й опинились у квадратному дворику. Над головами нависала розпечена куля. Шкрябання, шерех і метушня зазвучали голосніше, вони долинали з кулі, зсередини. А посеред дворика, обплутана мотузками, стояла величезна дивна штука, я з першого погляду навіть не зрозуміла, що це таке. А коли зрозуміла, то так і завмерла з роззявленим ротом.

Це був кістяк! Точніше, лише грудна клітка з ребрами. Подекуди ребра були зв’язані, подекуди — зчеплені залізними скобами, до хребта кріпилися ланцюги, що вели нагору, до кулі, а всередині, де колись містилися легені, серце та інші нутрощі, було влаштовано щось на кшталт кабіни для повітроплавців. Я так і вклякла, ніби до землі приросла.

— Непогано, — сказав Уйма. — І де ж це водяться такі пташки?

— Де треба, — чемно повідомив старий. — Голову пригни, бо таких здоровенних ми зазвичай не перевозимо.

Уйма пробрався досередини, через секунду я побачила його крізь ребра, як крізь ґрати. Тепер, коли він згадав про «пташок», я й сама здогадалася, що, схоже, кістяк пташиний, а отже, легкий. Та тільки навіщо? Що їм, важко було звичайний кошик змайструвати?

Некромант стояв і дивився на це потворне чудо; видно, і на нього будова кулі справила враження. Тим часом старий-перевізник вліз на хисткі сходи (мені здавалося, що він ось-ось гепне звідти) і довгим ціпком загупав по темно-червоному гарячому боці.

Зашурхотіло голосніше. Почулося шипіння, а потім і свистіння. Куля почала розгоратися зсередини, щосекунди стаючи усе яскравішою й гарячішою. Я відсахнулася — сильним жаром пахнуло в обличчя. Старий тонко завищав і вилаявся, і наступної секунди я побачила незграбні тіні, які металися там, у кулі, всередині. Раптом крізь напівпрозору оболонку просто на мене подивилася зубаста морда — очі горіли, з пащі виривався білий вогонь.

— И-и-и! — заверещав старий. — Вз-и-и! Поїхали! Паскудні тварюки, тупі бовдури, давай, сволоти, до столиці, у палац, бодай би ви всі повиздихали! Вз-и-и!

Так, репетуючи і лаючись, він щодуху бив ціпком по кулі. Оболонка ледве здригалася, а ланцюги, що втримували кулю на землі, напиналися усе сильніше.

— Чого вклякли? — крикнув перевізник нам з Максиміліаном. — Зараз відчалить!

Некромант перший кинувся в кістяну кабіну до Уйми. Я злякалася, що залишуся сама, підхопила посох і рвонула за ним. За секунду до того, як я вскочила всередину, старий відпустив один якірний ланцюг. Куля шарпнулася вгору, і кістяна кабіна раптом опинилася майже за два метри наді мною. Старий кинувся до іншого якоря, а я від страху підстрибнула, злетіла вгору на два людські зрости й ухопилася за волохату руку Уйми.

Ланцюг упав, я чула його глухий дзенькіт. Куля рвонула так, що нас мало не розплющило на дерев’яних перемичках, що з’єднували ребра й утворювали підлогу. На секунду я побачила внизу перевізника. Схоже, мені вдруге вдалося його здивувати — він стояв і дивився нам услід, роззявивши рот.

Напевно, ніколи раніше не бачив, щоб люди так стрибали.