Розділ вісімнадцятий Вогненна куля

Здавалося, за близьким обрієм лютувала пожежа. У хмарах, як у тьмяному люстерці, віддзеркалювалися червоні сполохи.

— Це що?

— Це перевізники, якщо тобі цікаво, — сказав Уйма, не відриваючи погляду від обрію. — Вогненні кулі.

Максиміліан стояв, заплющивши очі. Плечі його підіймалися й опускались. На блідому лиці поблискували дощові краплі. Дощ припускав усе сильніше.

— Злива, — сказала я нерішуче.

— І що?

— Ну, сховатися б. Під якоюсь ялинкою. Ніч надворі…

Нарешті Уйма поглянув на мене. Потім — скоса — на некроманта. Хлопчисько ледве тримався на ногах.

— Гаразд, — зненацька погодився людожер. — Усе одно до пристані ще… Дивися!

Я роззявила рота. З-за пагорба вставало сонце — кругле, палаюче, ось воно виповзло наполовину, ось піднялося над обрієм, освітлюючи все навколо слабким червоним маревом, от здійнялося вище… І завмерло, наче вирішуючи, що тепер робити.

Минула довга й страшна хвилина, перш ніж я зрозуміла: це не сонце. Це наповнена вогнем повітряна куля.

— Невже вкрали? — промурмотів Уйма. — Випередили, чи що?

— Там їх повно, — тоненьким дитячим голоском сказав Максиміліан. — Дві чи три… Он як палахкотить…

— Розпатякався, — зазначив Уйма, і некромант під його поглядом втяг голову в плечі. — Ну що, магу, веди нас під ялинку. Показуй, де нічліг.

Заховавшись, наче новорічні подарунки, під нижні гілки великої крислатої ялини, ми абияк умостилися на подушках з буро-зеленого моху. Тут поки що було сухо, але перші краплі вже просочувалися крізь хвою. Пригадавши Гарольдові напучування, я взяла в людожера ніж, застромила його в мох вістрям догори й, зосередившись, спробувала розжарити лезо.

Із третього разу мені вдалося. Ніж засвітився жовтогарячим, повітря навколо леза затремтіло, я простягнула руки до тепла, задоволена й горда собою. Уйма, крекнувши, витягнув з рукавів волохаті лаписька й учинив те саме.

Максиміліан, востаннє шморгнувши носом, приєднався до нас. У нього були тонкі бліді пальці з довгими, як у Баби-Яги, пазурами. Неприємно дивитися на такі руки, особливо коли знаєш, що вони можуть із тобою вчинити.

— Що ж, — Уйма завовтузився, знімаючи з пояса мішечок з насіннячком правди. — Спати, начебто, рано ще, а от питання поставити можна.

— Так скажу, — буркнув Максиміліан.

— Так ти збрешеш, обов’язково збрешеш, шмаркачу. Ану, роззявляй рот!