Розділ вісімнадцятий Вогненна куля

— Після поразки він не оживає, — Максиміліан, як і раніше, звертався до Уйми. — Якщо здолали — значить, усе. Протухло.

Червоне лезо ножа світилося в темряві. Я сиділа, схрестивши ноги й поклавши на коліна посох. Це що ж виходить? Ми з такими зусиллями й ризиком знайшли двох принців, а користі від цього жодної. Принца-деспота не примусиш, принца-бранця не звільниш. Стільки сил і часу — собаці під хвіст…

Людожер спідлоба дивився на червоне лезо, і по його очах не можна було зрозуміти, про що він думає.

— До країни вулканів довго летіти? — запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Некромант хотів відповісти, але Уйма раптом підвів голову:

— А як він узагалі вибирає, де йому оживати?

Я не відразу зметикувала, що людожер має на увазі Майстра-Генерала.

Некромант шморгнув носом. Витер нюні тильною стороною долоні:

— Кажуть, він приходить на останній бій. Так кажуть. Якщо він комусь дуже потрібен. Ну от як моїй мачусі, коли принц-деспот зі своєю армією на наш замок попер.

— А за принца-деспота він коли-небудь воював?

— Сотню разів! Принц із його допомогою стільки земель заграбастав… Щоправда, це вже давненько було.

Знову все стихло, тільки дощ шарудів по гілках.

— Отже, він то за тих, то за інших, — підсумувала я. — Йому що, зовсім усе одно, за кого воювати?

— У кого бій — останній, за того й воює.

— І скільки в деспота було тих «останніх боїв»?

— Дурненька, — нешанобливо сказав некромант. — Останній — не за рахунком. За настроєм. Коли хоч умри — а треба перемагати.

— Це мені знайоме, — посміхнувся Уйма. — Мій татусь, Охра Кісткогриз, теж так уміє. Вирушає до якихось недобитих Шакалів за двома бочками риб’ячого жиру, а вірить, начебто в останній бій, най-найважливіший. У нього б Майстер-Генерал узагалі ніколи не вмирав.

— Хіба нам не байдуже, — пробубніла я. — Якщо замок деспота все одно не здобути.

Уйма подивився на мене, потім на Максиміліана. Поманив некроманта пальцем. Той підповз ближче.

— Спробуєш утекти? — запитав Уйма, оголюючи в посмішці білі зуби.