Розділ дванадцятий Подорож із некромантом

Просто перед нами височіла чорна кам’яна споруда заввишки поверхів на три з залізними, дуже низькими дверима. Плющ (я думаю, це таки плющ) майже повністю укрив її густою темно-зеленою сіткою.

— Відчиняй, магу, — запропонував Уйма.

Я підійшла ближче. За моїм плечем цокотів зубами Максиміліан; я нерішуче взялася за в’юнкі стебла. Рвонула. Зашурхотіло листя, посипався пил. У мою долоню боляче впилася скалка. Під плющем виявилося металеве кільце, іржаве й обплетене павутиною. Я гидливо обмотала руку полою, узялася за кільце, посмикала…

Жодного результату. Навіть не скрипить.

— Пропусти, — сказав Уйма.

Він розігнався й гупнув по каменю ногою. Двері здригнулися. Цвинтарем пронеслося щось схоже на гуркіт експреса, що летить у прірву. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма вдарив іще раз, і раптом двері, наче кришка консервної банки, легко провалилися всередину, в темряву.

З темряви дихнуло важким, застояним повітрям.

— Я туди не піду, — сказав Максиміліан.

— Підеш, — людожер намотував на кулак мотузку.

— Та послухайте ви! — у голосі Максиміліана забриніли сльози. — Я… мертвих боюся.

— Що-о?! — роззявив рот Уйма. — Ти ж некромант!

— Боюся, — Максиміліана били дрижаки, я точно бачила, що він не вигадує. — Я… взагалі не можу. Я боюся.

— А як же підіймати на бій з ворогами армії кістяків? — знущаючись, запитав Уйма. — Пригадую, був у нас на островах один стари-гань, вправлявся… А як же прислуга з ходячих трупів? А як же…

— Не можу! — Максиміліана трусило. — Якби ви знали… Що в нас трапляється… Ви б не сміялися!

— Не глузуй з нього, — сказала я Уймі.

Людожер узяв Максиміліана за комір чорної курточки:

— Ти, поганцю, як хочеш, а я тебе не відпущу. Нам у склеп — і тобі туди ж. Нам через Соляну Безодню — і ти за компанію. Уперед!

І він підштовхнув Максиміліана у двері, туди, де виднілися запилюжені сходи, що вели донизу.

Це була дуже багата, розкішна гробниця. І зовсім не страшна. Чесно кажучи, її можна було б прийняти за королівські покої з багатьма кімнатами, килимами й меблями, золотим і срібним посудом, картинами, гобеленами, зброєю й статуями — якби вона, ця чудова королівська квартира, не перебувала під землею на старому цвинтарі.

— А де ж сам?.. — запитала я, коли ми проминули четверту кімнату, довгу й майже порожню, якщо не брати до уваги мармурового столика для шахів.