Розділ дванадцятий Подорож із некромантом

— Здобути це приступом неможливо, — сказав Максиміліан. Він уперше заговорив без насіннячка правди в животі. Ми з Уймою здивовано втупилися в обличчя некроманта.

— Мій прадід розповідав, — Максиміліан мрійливо закотив очі, — що раніше тут було страшне місце. Просто жахливе. Це місце люди за багато верст обходили — боялися, і живі, й інші.

З власної волі. А потім, коли Печатку поставили, тут довго було порожньо. Поки прапрадід принца-деспота, король Вирвиоко, не прийшов і не оселився. А ви йдіть, ідіть туди, всередину. Йдіть, — він солодко посміхнувся.

— Щось ти розпатякався, — зло зазначив Уйма. — Давно своїх балабушок не жер?

— А ти залиш при собі свої погрози, опудало. Ти коли на рудниках насос качатимеш, отоді пригадаєш свої погрози. Коли нагаєчка по плечах — хльоц-хльоц…

Мені захотілося щосили вперіщити Максиміліана по білявій голові. Я ледве стрималася. А Уймі, холоднокровному людожерові, й за вухом не засвербіло:

— Щодо «хльоц-хльоц» подивимося, подивимося. А от у гості до принца-деспота ти з нами підеш. Дорогу вказуватимеш.

— Я не знаю дороги! — наїжачився хлопчисько. Уйма потягнувся за мішечком з насіннячком правди.

— Я знаю тільки, де вхід, — швидко сказав Максиміліан. — Там старий цвинтар. Дуже старий. Просто зі склепу короля Вирвиоко тунель веде в Соляну Безодню. Звідти точно є вихід у замок. Але як іти — я не знаю.

— Не знаєш? — фальшиво здивувався Уйма. — Ти ж некромант…

Максиміліан заметеляв головою:

— Тобі не зрозуміти, дикуне. Це Соляна Безодня, найстрашніша частина загробного царства! Тобто майже найстрашніша. Я туди не піду.

— Але ж хтось там бував? — запитала я. — Хтось тобі розповів про цей хід?

— Мій дід, — прошепотів Максиміліан. — Він бував… А я не піду.

— Підеш, — посміхнувся Уйма. — Куди ти дінешся?

Уже сутеніло, коли нам нарешті пощастило — ми знайшли озеро, у якому було повно риби. Я ловила посохом, Уйма — голими руками. Між нами тривало мовчазне змагання, і вже до появи першої зіроньки на траві перед зв’язаним Максиміліаном валялася ціла купа свіжої, великої риби, що ароматно пахла.

— Припахати б тебе луску обчищати, — сказав Уйма, дивлячись на хлопчиська зверху вниз.

— Давай, — з єхидною посмішечкою погодився некромант.

— Розмріявся, — у тон йому відповів Уйма.

Казанка не було. Варити юшку в шоломі Уйма відмовився. Сам він їв рибу сирою, але для мене, зглянувшись, спік на вугіллі.