Розділ дванадцятий Подорож із некромантом

Оце так смакота!

Максиміліан спостерігав за нами голодними очами.

— Кусатимешся? — запитала я його.

— Угу, — відповів він злобливо. — Палець відкушу.

— Ну й спатимеш голодним, — Уйма блиснув жовтими очиськами.

Подумавши, я насадила шматок рибини на вербовий прутик. Простягнула Максиміліану. Той жадібно схопив ротом частування й, сопучи та обпікаючись, одразу ж проковтнув.

— Дивись, — сказав Уйма. — Він тебе не пожаліє.

Я промовчала.

Коли стемніло, ми спустилися з пагорба. Цього разу попереду йшов Максиміліан. Уйма м’яко ступав за ним: меч за плечима, на волосатий кулак намотана мотузка-повідок. Я наздогнала людожера й спробувала пристосуватися до його кроків.

— Уймо? А що ми йому скажемо?

— Кому? — на блідому обличчі Уйми вже помітно підросла щетина.

— Принцові-деспоту.

— Що ти йому скажеш. Угу, саме так. Ти посланець, ти королівський маг, тебе відправили за принцами. А я — так собі, тупий дикун, моя справа — ворогам голови стявати.

Ми пройшли через невелике селище — тихе, порожнє й темне. Якби не запахи — диму, гною, вареної кукурудзи, — можна було б подумати, що тут давно ніхто не живе.

— Де вони всі?

— Зачаїлися, — подумавши, повідомив Уйма. — І правильно. Нічого тут вештатися.

Чим ближче ми підходили до сірого замку, тим паскудніше ставало в мене на душі. Вже страшенно давно я не почувалася такою самотньою. Уйма мені не друг, Максиміліан — і зовсім лютий ворог. Про що мені говорити із прин-цом-деспотом? А якщо…

Думка була такою жахливою, що я зупинилася. Уйма, наче нічого не трапилося, рушив уперед.

— Уйма! Зачекай! А якщо він одружений?!

Людожер розреготався, широко роззявляючи величезний рот. І, що найобразливіше, до нього приєднався злобливий смішок Максиміліана.