РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Лідка неуважно кивнула:

— А я вже забула про ці касети… Там іще день народження є, Новий рік…

Дивитися на дітей більш ніж дві хвилини виявилося гидко. Ніби це не Лідчине минуле, а зовсім чужі, незнайомі, дурні діти, що викликають лише роздратування. Ці круглі щоки, короткі ноги, великі голови…

— Коли твій батько повернеться? — спитала вона, погладжуючи бильце дивана.

— Не знаю, — відгукнувся Славко після паузи. — Ніколи не знаю… А що?

— Нічого, — Лідка зітхнула. — Знаєш, у сьогоднішній «Діловій газеті» велика стаття про… цих. Які апокаліпсис передбачили.

— Знову?! — насупився Славко. — Хай йому грець, ти досі рахуєш? І скільки там лишилось, сімдесят два дні?

— А ти звідки знаєш? — після паузи спитала Лідка. — Полічив?

Славко зніяковів. Почервонів по самі вуха й розізлився, як блощиця:

— Робити мені нема чого, хіба що дні рахувати!

— Але ж рахував, — сказала Лідка тихо.

Славко пирхнув:

— Тільки батькові не кажи. Засміє.

Гомоніли бридкі діти на екрані. Славко відкинувся на дивані й підібгнув під себе ноги; Лідка дивилася на нього, і їй не вірилося, що оцей ось хлопець спершу шалено їй подобався, потім лякав, потім викликав відразу. Чогось його глузи не зачіпають її, його похвали їй не цікаві… Він скаже: «Ти дурепа» — їй і не засвербить. Та от якщо буде сказано: «Батько вважатиме тебе дурепою…»

Зараз Славко піде на кухню і принесе каву з морозивом. У Зарудних страшезно смачна кава. І зручний шкіряний диван. І чудовий відик.

— Вимкни, — вона махнула рукою в бік екрана, де водили коло семилітні Лідчині однокласники. — Давай якусь кінуху нову… у тебе ж є?

— Звісно, — Славко пожвавішав.

Цікаво, а сина депутат Зарудний теж, напевно, переконав. Варто, мовляв, зробити вигляд, ніби нічого не сталося, — і скоро всі в це повірять, а ще через якийсь час виявиться, що й насправді нічого, нічогісінько не сталося…

І тепер навіть завучка привітно всміхається Лідці. Навіть математичка все забула. Навіть технічка не підсміюється вслід. Розумний чоловік Славків татусь, не був би таким розумним — не був би радником…

Клацнули, відчиняючись, вхідні двері. Лідка стріпнулась. Так, без дзвінка й попередження, сюди приходить лише господар дому.