РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Лідка сповільнила крок. Потім і зовсім зупинилась.

Мабуть, вона від початку знала, що нікуди зі Свєткою не піде. Свєтка почекає-почекає та й вирушить у передмістя сама; а потім можна буде що-небудь збрехати. Свєтка, правда, не повірить і справедливо звинуватить подружку в боягузтві, та чи не байдуже?..

Але якщо не йти сьогодні зі Свєткою… Значить, узагалі нема куди йти. Сидіти на лавці в парку — холодно, а повертатися в таку пору додому — значить пірнати в скандал. Здавалося б, така дрібниця — скандал, а таки не хочеться…

Туга виявилася такою владною, що Лідка ледь не повернула назад. Аби покірно віддати пальто гардеробниці й сісти на свою першу лаву, перед цілим класом правильних, чистеньких, успішних хлопчиків та дівчаток. Поруч із Рисюком, який уже майже студент… Який вірить, дурник, що буде студентом! Який порохом буде, а не студентом, попелом буде під руїнами ліцею…

Чи все-таки піти зі Свєткою?

Вона підняла затверділу грудку снігу. Добре прицілилась і пожбурила у ворону, що сиділа на огорожі. Схибила. Ворона навіть не підлетіла, лише глузливо зиркнула на Лідку намистинкою-оком.

Розізлившись по-справжньому, Лідка нахилилася по нову грудку. Добре б знайти важкенький шматок.

— Лідо!

Вона випросталася зі сніжкою в руці.

Біля чорної машини стояв, поклавши руки в кишені довгого пальта, незнайомий чоловік років сорока.

Ні, знайомий. Безперечно знайомий, от тільки де…

— Добридень, Лідо, хіба уроки вже кінчились?

Вона міцніше стиснула свою крижину. Рукавичка була мокрою.

Цей дядько біля чорної машини був депутат Зарудний. Вона здибала його раз чи два в школі — давно, кілька років тому. По телевізору він з’являвся частіше. Особливо тепер, після «осіннього путчу»…

А швиргонути б крижиною по вітровому склу, сказав бешкетний внутрішній голос. Ото було б хвацько. Утім, мабуть, воно непробивне… Та хоч забруднити… Хоча ні. Це ВІН може забруднити, а до Славкового татуся ніяка зараза не пристане, доки він ходить у головних радниках.

— Бачиш, Лідо, я давно хочу з тобою поговорити. Можна?

Лідка повернула голову.

Ну а як же. Скляні двері ліцею буквально обліплені були розплющеними носами. Як мухи на мед, ніби дзвоник на урок не дзвенів хвилину тому.

— Про що?

Слова впали одночасно з крижиною, яку Лідка впустила собі під ноги.