РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Уже за годину вона була своєю в новій компанії. Блідолиций сусід-другорічник співав під гітару. Його звали Геною, Лідці він подобався все більше й більше — такий дорослий, із блакитними беззахисними очима, із хрипкуватим стомленим голосом…

Потім запалили дві свічки й погасили люстру. Увімкнули музику, і Гена запросив танцювати не Лідку, а довгоногу дівчину, що сиділа праворуч. І просто під час танцю поліз їй під коротеньку спідничку-пояс.

Лідка вибралася з-за столу, похитуючись, протиснулася поміж танцівниками, знайшла ванну. Довго дивилась у власне п’яне, банькате обличчя, марно намагалася зосередитись.

Та хай усе котиться к бісу. Усе одно скоро мрига. Чому вона, Лідка, не має права робити те, що хоче? Хоча б напередодні неминучої смерті…

— Агов, мала! Іди сюди, будемо гратись!

Кімната плавала в тютюновому диму. Зі столу прибрали порожні тарілки, іменинниця приволокла дитячу дзиґу на присоску, з рухливою стрілочкою. Під регіт усього товариства дзиґу запускали, і той, на кого вказувала стрілка, знімав із себе частину одягу. Солодко завмирало серце, було страшно і весело, гості по черзі стягували з себе черевики, сорочки, шкарпетки, паски, потім той, що сидів навпроти Лідки, лишився в самих трусах і заволав, що більше не гратиме, але на нього закричали у відповідь, що виходити з гри не можна і що правила є правила. Він підкорився і щоразу галасливо радів, коли дзиґа вказувала на іншого.

Лідку лихоманило. Вона зняла спершу туфлі, потім пояс, потім колготки. Дехто з дівчат уже сидів, хихочучи, у спідній білизні, і вона виявилася досить вибагливою, не те що скромна Лідчина білизна. Дзиґа вертілася, завмирало серце, більш-менш одягненими лишалися тільки Лідка та її короткозорий сусіда, на їхню адресу летіли дотепи. Потім дзиґа тричі підряд указала на веснянкувате дівча з рудим хвостом на потилиці — та заскиглила, що так нечесно, і, скиглячи, роздяглася догола. У Лідки очі на лоба полізли — вона не думала, що до такого дійде…

Ну, покликати б сюди завучку з математичкою! І подивитися на їхні обличчя…

Усе одно мрига, сказав хтось усередині Лідчиної п’яної голови. Яка різниця?

Я погана, зрозуміла вона зі здивуванням. Я погана дівчинка! Я ж-жахлива дівчинка, і як це здорово — бути поганою…

Але тут гра скінчилася. Музика зазвучала голосніше.

Хтось підбирав із підлоги свої речі, хтось не став. Довгонога дівчина у спідничці-поясі танцювала на столі; Гена, короткозоро мружачись, блукав в одній шкарпетці й шукав під ногами другу. На голому плечі його виднілося татуювання, нанесене, схоже, кимось із однокласників, у всякому разі, добряче схоже на малюнок у зошиті — якийсь кособокий лютий крокодил.

Пахло парфумами, потом, перегаром, залишками їжі. У темному кутку хтось вовтузився, хихочучи, і начеб напівголих тіл там було не два, а щонайменше три…

На дивані іменинниця Свєтка цілувалася з хлопцем, чийого імені Лідка не запам’ятала.

Вона ледве відшукала свої туфлі. Колготок так і не знайшла. Пояса теж. Завтра треба буде зателефонувати сусідам: «Вибачте, ви не знаходили у вітальні моїх колготок?»…

Вона обережно причинила за собою вхідні двері. Спустилася на два прогони вниз. Відшукала ключ у кишені джинсової спідниці. Ключ вона прихопила саме на такий випадок — аби повернутися тихенько. Аби не принюхувалися підозріливо, не обдивлялися з голови до ніг…

Двері нечутно відчинились. Лідка шмигнула в запахи власної квартири; у передпокої було темно, у вітальні теж, лише підморгував блакитним оком триклятий телевізор.

Вона зняла туфлі. Босяка, підгинаючи пальці, пройшла вперед, збираючись прошмигнути до себе в спальню…

— …експертами, зійшлися з точністю до секунди… Через двісті днів, дев’ятого червня наступного року, о шістнадцятій годині двадцять одна хвилина… І Господь не змилостивиться більше…

Лідка заціпеніла.