РОЗДІЛ ДРУГИЙ

І замовкла, дивлячись у підлогу.

Рисюк виграв олімпіаду з історії й одержав право без іспитів вступити до університету.

Лідка отримала двійку з контрольної та двійку в чверті. Уперше в житті.

Вона даремно думала, що її це не зачепить. Одна річ — бути поганою в напівтемній прокуреній кімнаті, в компанії таких самих поганців. Інша річ — одержувати свій зошит останньою з класу, йти до вчительського столу під багатьма здивованими поглядами. Стинатися поглядом із Михайлом Феоктистовичем. Сухо й коротко, як вирок — «Сотова — два»…

Вона чекала, що Рисюк скаже щось ущипливе. Чи хоч би сварливо спитає: «Здуріла?»

Рисюк нічого не сказав, навіть не подивився на сусідку по парті. Ніби новоспечена двієчниця була йому нітрохи не цікава. Тупо дивлячись у вікно, на стадіон, де середня група накручувала кола на лижах, Лідка пригадала, як Рисюк називає учнів двісті п’ятої. «Найпростіші», ось так він їх визначає. І теперішнє мовчання його не випадкове — мало того, зі сходинки рівних Лідка скотилася для нього на сходинку «найпростіших», а отже, звичної сварливої дружби більше не буде.

Вона озлилася. Навмисне, хоч і прикидаючись незграбою, скинула на підлогу Рисюкову книжку.

Загрюкотіло так, ніби впали ночви. Увесь клас подивився на першу парту; Рисюк нахилився й підняв підручник разом із закладками, що розсипалися по підлозі. На Лідку він так і не подивився.

У ненависній двісті п’ятій ніхто не судив би людину за її оцінками.

Лідка закусила губу. Байдуже. Сьогодні дев’яте грудня, середа…

Залишилось рівно півроку.

Перед входом на станцію швидкісного трамваю їй тицьнули в руки листівку. Спершу вона вирішила, що це звичайна рекламка чи там пропозиція «вигідної роботи», — але, бездумно розгорнувши, спіткнулась.

Чоловіка на фото вона впізнала відразу, хоч листівка була чорно-біла й жовтавість обличчя не передавала. І все-таки це був він — тим паче що вздовж верхнього краю папірця тягся суворий чорний напис «За чистоту душі», а в правому нижньому кутку містилась емблема — стилізоване зображення людини у вогні. «Так буде з усіма…»

— Дівчинко, що з тобою?

— Нічого…

Вона вибралась із натовпу. Прихилилася до мозаїчної стіни; тремтіли коліна.

Нічого. Вона знає, це добре, що вона знає дату заздалегідь. Завжди можна встигнути наковтатися снодійного… Аби не танцювати смолоскипом, як той божевільний… Чи він не божевільний, а, навпаки, герой, подвижник?!

Сьогодні двадцять перше грудня, понеділок…. Лишилося… Скільки ж лишилось?

Вона присіла на вузеньку лавку — перехожі скоса з подивом позирали на неї — й витягла з торби щоденник. Кожен день був позначений числом у кружечку. Так, двадцять перше… Лишилося сто сімдесят два дні.

— Ти не виконуєш завдання, бо не записуєш їх?