Розділ 29

— Да ладно, пацани, всьо путьом… А ти, Дятел, в слєдущій раз фільтруй базар! — Канава вліпив запотиличника Дмитруку. Другий гопник голосно зареготав. — Ти чєво лажу на чесних фраєров гоніш? Самоха за бакланов не заступаєтся! — Коновалов розвернувся і, перевалюючись з ноги на ногу, пішов у своїх справах. Його кореші подалися за ним.

— Давай швидше! Чого став? — гукнув Матвій.

Хлопці побігли вулицею, розпитуючи перехожих, чи не бачили вони Віку, вбрану так-то і так. Одна жінка махнула рукою в напрямку дев’ятиповерхового будинку, який в цьому старому мікрорайоні був найвищим — бовванів на тлі сутінків, що невблаганно спадали на землю.

— Схоже, вона не жартувала! — задихано сказав Самоха. — Швидше! Сподіваюся, ми не помилились!

Потап лише кивнув, подумки благаючи Віку відмовитися від свого рішення…

— Який під’їзд? — вигукнув Потап, зупинившись біля будинку. — Куди бігти?

— Ти що, гальмо? Дах же один! — відповів Матвій. — Сюди! Аби тільки люк на дах був не замкнутий!

— Щоб тобі!.. — вилаявся Потап і влупив ногою по старому пластику обшивки.

— А ти таки змінився! — здивовано подивився на нього Матвій.

— Давай потім це обговоримо, добре? — гукнув Потап і метнувся до сходів. Перестрибуючи через три сходинки, хлопці помчали нагору. Їхні серця калатали — від напруги і тривоги.

Ангел-охоронець, який оберігав Віку Чмирю від негараздів, сьогодні не відпочивав. Люк на дах виявився відчиненим, і хлопці один за одним вискочили у загуслі сутінки. Потап окинув поглядом дах. Хух! Вони таки не помилились…

На самісінькому краєчку неподалік од них стояла похилена постать Кульбабки, яка наче споглядала місто з висоти. Один тільки крок, одна хвилина — і дівчина порине у невідому безкінечність іншого життя… Денис у цю мить віддав би все на світі за те, щоб дізнатися її думки. Але, на жаль, таке можливо лиш у казках!.. Тож він спробував тихцем підкрастися ближче. Враз під ногою по-зрадницьки хруснуло якесь дрібне каміняччя. Денис завмер. За ним, як вкопаний, зупинився Самоха, котрий ані на метр не відступав від свого друга. (Він уже давно жалкував про ту історію з кросівками, про їхню з Потапом сварку і про згаяний без нього час. Поновити дружбу з Потапом Матвієві раніше не вдавалося, а от ця пригода, здається, наново об’єднала хлопців.)

Скрадаючись якимись навдивовижу зграбними котячими рухами і молячись, аби Віка нічого не почула, Потап нарешті наблизився до дівчини. Напружуючи всі сили, кинувся до Віки, міцно обхопив її двома руками, і разом із нею упав на стару й потріскану покрівлю.

Віка скрикнула і спробувала вирватися, але Денис міцно тримав її в обіймах. За мить вона впізнала Потапа, голосно схлипнула і притислася до його грудей, здригаючись у риданнях. Денис втирав сльози з очей Кульбабки, шепотів невідь-звідки знані ніжні слова і відчував, як його охоплює неймовірне, вселенське щастя…

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!