Розділ 20

— Правило номер раз! — намагався перекричати збуджених підопічних. — У воду заходимо не більше, ніж по три шеренги водночас, тобто дванадцять чоловік. Процес входження у воду і виходження з неї відбувається лише за моїм свистком! Отак! — Піонер свиснув. — Купаємося не більше десяти хвилин! Ви мене всі почули!? Хто погано чує, той ввечері іде чергувати в їдальню і чистити картоплю на весь табір! Правило номер два! Хто хоче пірнути, той піднімає руку, знов очікує на мій сигнал і тільки тоді пірнає! Під водою дозволяється перебувати не більше двадцяти секунд! Ще раз звертаю вашу увагу! Не більше! Хоч на секунду довше — і можете зовсім не виринати! — підвищив він голос. Загін відреагував на жарт дружним сміхом. — Пірнати одночасно можуть тільки двоє, всі інші повільно плавають на поверхні. Ясно? Ну, тоді — перший пішов!

Перша група, яка нетерпляче тупцювала на піску, із гиготінням та виском кинулась у воду. Потап входив до другої дюжини, тому розчаровано присів на лавочку під навісом.

— Ну що? — підійшов Севка. — Не бачу радості на обличчі! — підморгнув Денисові.

— А чому тут радіти? Десять хвилин… все по свистку… Наче ми собаки Павлова якісь і відпрацьовуємо новий умовний рефлекс! — пробубонів той.

— Які собаки? — не зрозумів Сева. — Ну добре, проїхали! — сам собі відповів, оскільки Потап не збирався нічого пояснювати, а тільки сидів задуманий, похнюпивши голову.

— Не сумуй, братане! — ляснув Слава Дениса по плечі. — Приїдеш додому — у ванні накупаєшся!

Пролунав другий свисток. Перша група, радісно бризкаючись, вибралася на берег і повлягалася на зігрітих сонцем рушниках.

Після наступного сигналу Денис нарешті занурився у воду і кілька хвилин насолоджувався своїм щастям. Їхня дружна п’ятірка тимчасово розпалась. Тарас був у іншій групі, але Потап із близнюками та Сашком уже плюскалися, як риби, хоча намагалися інколи зважати на свистки Піонера і не надто зловживати його терпінням…

«Ого! А голод таки — не тітка!» — подумав Потап, оглядаючи порожні тарілки на обідньому столі. Після купання на апетит він поскаржитися не міг. Хлопець відчував, як спазми стискають порожній вже два дні шлунок, тому, незважаючи на непривабливі кухонні запахи і неестетичний посуд, кинувся до загальної каструлі і налив собі повну миску горохового супу, до речі — доволі смачного. Змолотив усе за мить, зажував хлібом і взявся за варену картоплю із якимись кульками, що віддалено нагадували м’ясо, та капустяним салатом. Після ситного обіду його огорнула тепла млість. Він випив компот і, заплющивши очі, відкинувся на спинку стільця. «Життя налагоджується!» — майнула приємна думка у напівсонній голові. І тільки дурнувата пісенька, що лунала по радіо, трохи дратувала:

На обід усяк спішить.

Ми на їжу всі наляжемо,

Все з'їмо, усім покажемо

Наш дитячий апетит…

Сон солодкий по обіді,

Тихо, не буди сусіда…

Так підсумував невидимий голос і з останнім голосним тріском динаміків нарешті заткнувся. Згідно з табірним режимом, тепер на всіх чекав денний сон.