Розділ «25 Клин клином»

Клин клином

– Мені дуже соромно.

– Припини. То дурне.

– Ти не розумієш… Не зараз, так я просто жену сором. Клин клином, знаєш такий спосіб?

Ігор підвівся на лікті, глянув на неї. Марія лежала прямо, спустивши з канапи забиту і старанно замотану ліву ногу, праву зігнула в коліні. Говорила, дивлячись не на випадкового коханця, не на того, кому зовсім недавно, десяти хвилин не спливло, віддала себе всю стрімко й палко, нічого не імітуючи та не стримуючи криків. Очі вивчали стелю так, ніби на ній було щось таке, що треба уважно видивлятися. Говорила неголосно, рівно, навіть трошки монотонно.

У цьому вчувалося щось жертовне. Або – сповідальне. Служба дуже часто давала Князевичу змогу вислухувати зізнання, схожі як на сповідь, так і на офірування себе – людям, обставинам, нема різниці.

Хотілося курити. Але поки можна терпіти. Ігор не бажав руйнувати той крихкий місток довіри, що утворився, як він відчував, між ними тепер. Вчорашні плани бесіди з Марією Романів він не просто відсунув – засунув подалі, в далеку невидиму шухляду, без можливості скоро видобути їх звідтіля. Зараз йому не кортіло розмовляти з коханкою ні про що, хіба, як вона забажає, почитати одне одному вірші, тихо поспівати на два голоси, забути, хто він, а хто – вона. Дедалі гостріше Ігор відчував: Марія Романів уже до кінця життя ніколи й нічого не забуде.

Клин клином.

– Часто ти так… Вибач, коли…

– Ні, нормально. Ти маєш право знати, зрештою. Тепер ми не зовсім чужі.

– Це правда?

– А тобі хочеться так думати?

– Не сприйми за красиві слова…

Її долоня, не така м’яка, як у київських і загалом міських дівчат, але й не зовсім жорстка та змозолена, легенько пройшлася його обличчям, накрила губи.

– Тс-с-с.

– Ти чого? Чому?

– Дурнини не городи. Думаєш, жінкам не приємні красиві слова? Хочеш правду? Тобі ж, товаришу капітане, правду й тільки правду.

– Я не суддя. І взагалі, припини це… Капітан.

– Капітан, капітан, усміхнися. – Марія забрала руку. – Тобі, значить, можна брехати?