Розділ «29 Половець»

Половець

До нього підійшли не відразу.

Солдати, котрих раптом виявився повен ліс, кинулися до вбитого зусібіч, наче змагалися, хто добіжить швидше. Роззброєний дезертиром вояк помчав одним із перших, пробився до тіла та схопив утрачену зброю обома руками, щосили рвонувши автомат із захололої руки мертвого вже ворога.

У той самий час сталося ще дещо: один із бійців, які оточили місце сутички, раптом зойкнув, зовсім по-дитячому, так, ніби дістав копняка від старшого хлопця, впустив автомат на траву, зігнувся навпіл і, ледь встигнувши відвернутися від зброї, почав блювати, схопившись за живіт обіруч. При цьому солдат не звертав ні на кого уваги, з кожним спазмом із рота його виривався зболений стогін. Ігор тут же зрозумів: ось він, один із тих, чия черга влучила в Ярчука. Така ось запізніла реакція на перше в його житті вбивство не просто людини – свого очевидного однолітка.

Хлопець упав навколінки. Його враз обступили інші. Поруч із тілом тим часом уже командував офіцер, старанно не зважаючи на істерику, і Князевичу в якийсь момент здалося – про нього також забудуть назавжди.

Немов кваплячись виправити це та швидше спростувати Ігореві припущення, до нього трохи з іншого боку, так, ніби весь цей час тримався окремо від основних сил, вийшов знайомий уже чоловік. Середній зріст, темне волосся, прямий ніс, окрім форми без погонів, особливих прикмет нема. Наблизившись до лежачого, глянув на нього згори донизу, тоді присів, витягаючи з кишені ножик із викидним лезом. Клац – із руків’я вистрибнула гостра сталь. Так нічого й не кажучи, чоловік не надто зграбним жестом перевернув Князевича на живіт, лезо розітнуло пута. Щойно Ігор звільнив руки, чоловік простяг правицю:

– Вставайте.

Тепер слідчий дивився на нього знизу вгору. Ігноруючи руку, Ігор підвівся сам. Стоячи лицем до лиця, чоловіки виявилися практично однакові на зріст.

– Як ви оце умудрилися… – Військовий не запитував, просто констатував очевидне. – Усе ж таки помилка, помилка, товаришу Князевич.

– Чому ви мене знаєте, а я вас – ні? – наїжачився Ігор, машинально обтрушуючи плащ.

– Бо вас тут усі знають, – знизав плечима чоловік. – Та якщо вам так кортить – будь ласка. Моє прізвище Половець, воно щось говорить вам?

– Нічого не говорить. Так, це помилка.

– Тобто?

– Ви самі сказали – помилка. Не треба було стріляти. Ярчук збирався здатися. Мені.

– Тому й відстрілювався?

– Чомусь мені здається, товаришу Половець, що ви знаєте біографію цього хлопця. Коли б хотів валити прицільно – валив би. Він просто випускав пару. Якщо взяти до уваги те, що накоїв, – його можна зрозуміти. – Ігор тут же виправився: – Тобто я можу його зрозуміти.

– А-а, – протягнув Половець, озирнувшись на солдатів, котрі далі товклися біля тіла. – Ні, товаришу Князевич, ми з вами про різні помилки говоримо. Помилка – давати вам повну свободу дій. Не саме вам, хоча на вашу особистість теж варто було б зробити поправку. Я про все це діло. – Він окреслив коло в повітрі. – Лишати таку серйозну справу без контролю… Добре, хоч це частково зрозуміли, інакше хтозна, чим би все обернулося.

– Ви про що?

– Телефони, Ігоре Степановичу. В Гайвороні не так багато телефонів, якими ви можете скористатися. Звісно, всі вони контролювалися… скажімо так, на період вашого перебування тут. Коли ви запитали свого київського знайомого про Миколу Уманця, мені про це доповіли відразу.