Розділ «25 Клин клином»

– Лишила адресу. Обіцяв писати, так і не написав. Не дуже-то й вірилося.

– Може, напише ще. – Ігор старався, щоб його голос звучав підбадьорливо.

– А, не варто перейматися.

– Ти кому зараз кажеш – мені чи собі?

– Собі швидше.

– Мабуть, він зайнятий.

– Слухай, чому це тебе так діткнуло? Ревнуєш?

У голосі – не цікавість, навіть не передчуття інтриги чи бажання долучитися до жіночо-чоловічих ігор, а простий намір підтримати розмову. Молодій зламаній жінці хотілося почуттів, зрозумів Князевич. Або чогось подібного до почуттів. Вона намагалася розбудити себе. Не збудити чи збудитися, якраз із цим усе справно, усе вдалося. Зараз Марія нагадувала йому сплячу красуню. Чи, радше, історію про Снігову королеву, тільки на місці замороженого Кая була вона, Герда.

– Так, я ревную. – Рука далі пестила стегно.

– Проти тебе в нього нема шансів. Тепер нема.

– Отак, уже компліменти.

– Не задавайся, просто таке, знаєш, як би пояснити… Словом, статусне порівняння.

– Тобто?

– Ти офіцер, він солдат. Єфрейтор, коли вже зовсім точно. Він говорив, це в армії називається старший солдат.

– Війська які?

– Це так важливо зараз?

– Просто цікаво.

– Я не розбираюся в цьому всьому. Парадна форма, все, що знаю. Чи зв’язківець, чи ПВО[8], таке якесь дуже мирне…

– Ага, жінко, знайшла мирне – ПВО. Гаразд, проїхали. Де це ти взяла солдата? – Марія легенько ущипнула його. – Добре, добре, єфрейтора. Тут, у селі?

– Хіба досі не дійшло, товаришу слідчий, що в селі мені нічого не можна?