Розділ «25 Клин клином»

Марія не стримала короткого іронічного смішку. Князевич, проковтнувши це не надто зараз доречне нагадування, обережно підвівся, притримуючи її ноги. Молода жінка відразу машинально прикрилася першим, що намацала рука, – своїми спортивними штаньми. Знову гмикнувши, Ігор як був, наполовину одягнений та босий, прочалапав до знайомої вже кімнати, роззирнувся, не знаючи, де шукати.

– Альбом там, на столі, – почув підказку. – Скраю, на ньому ще підручники. Такий зелений, бачиш?

– Бачу, бачу.

Коли він повернувся з грубеньким альбомом у руці, Марія вже сиділа, натягуючи штани та тим самим даючи собі лад. Вона навіть спробувала поправити розкуйовджене волосся. Тепер на її тлі Ігор, далі лишаючись без штанів, мав зовсім недолугий вигляд. Чомусь раптом засоромившись, хоча кому-кому, а йому це не личило, особливо з огляду на ситуацію, Князевич пошукав і знайшов труси, підхопив свої брюки, випрані й навіть випрасувані, котрі якраз висіли на видному місці, на спинці стільця, повернувся туди, звідки вийшов, та вдягнувся. Коли повернувся, розстібуючи чужу сорочку і збираючись вдягнути так само дбайливо випраний джемпер, Марія саме перебирала фотографії, витрушені з червоної пачки з-під фотопаперу розміром дев’ять на дванадцять.

– Зірка сама не робить, віддає комусь там із роботи, той фотолюбитель – ховайся. Хлібом не годуй, дай зачинитися в темній кімнаті. Ось, знайшла.

Князевич кинув чужу сорочку на стілець, натягнув джемпер, що пахнув домашньою чистотою. Присівши поруч, глянув на фото. Спочатку – без жодного зацікавлення: просто продовжував невеличку гру, яку сам же затіяв.

Марія Романів, рідкісний кадр – молода сільська вчителька двадцяти трьох років усміхається.

Поруч парубок у єфрейторській формі. Богатиря, чи як тут кажуть – леґеня, не применшував навіть невеликий прямокутник фотокартки. Кашкет набакир, теж осміхається, навіть ширше за свою нову випадкову знайому. Груди випнув уперед: як же, ось тільки недавно здійснив геройський вчинок, мало не подвиг за мірками солдата, відпущеного у звільнення.

Зображення ледь розмите. Видно, фотограф узяв середній план, а потім, коли робилися знімки, попросив трошки збільшити, для крупності.

Пальці Ігоря раптом міцно стисли краєчок світлини.

Тіло мов струмом пронизало. Від кистей до плечей повиступали сироти – мозок на щось зреагував.

Князевич підніс фотографію ближче до очей.

Він уже бачив цього вояка. Зовсім не у військовій формі. І не так уже й давно.

Ігор не міг помилитися.

Надто близько тицьнули йому фото цього хлопця. Та й обставини, за яких це трапилося…

– Де він саме служить – не казав?

Тон змінився так раптово, що Марія мимоволі сахнулася, тоді поволі відсунулася.

– Щось сталося? Серйозне щось?

Навіть уявити важко – наскільки. Це треба ще в голову вкласти.

– Поки не знаю. Вибач, ти наштовхнула на ідею одну…