Розділ «17 Перевтілення»

Перевтілення

Спочатку Ігор не зрозумів, де він є.

Притомність поверталася обережними кроками: так переходять бурхливу річку, ступаючи по вузенькій кладці без перил, або рухаються тонким льодом, уважно дослухаючись до хрускоту під ногами. Отже, насамперед Князевич, не розплющуючи очей, пробився крізь каламуть і зрозумів – він не в себе вдома, не в Києві, не в квартирі на Солом’янці, на звичному дивані. Під ним зараз теж був диван – але пахло не квартирою: Ігор, навіть нечасто буваючи по селах, розумів, як пахнуть хати. Саме запахи наблизили відповідь на друге питання: у кімнатці при школі, де він спав учора, нічим, окрім старого лінолеуму, гостро не відгонило. До того ж там койка з панцирною сіткою, тут – канапа, тверда й досить зручна.

Рвучко скинувши з себе важку вибиту ковдру, Ігор сів – та відразу ж зі стогоном завалився назад. Тупий біль пронизав голову, кімната гойднулася, здалося навіть – вона стала дибки. Полежавши на спині та спробувавши хоч якось прийти до тями, Князевич підвівся, тепер уже обережніше. Біль нікуди не зник, до нього додалося відчуття гидотної сухості в роті. Палило так, що Ігор навіть почав задихатися. Довелося роззявити широко рота й ловити ним повітря. Кілька глибоких вдихів – він закашлявся.

– Прокинулися?

Вікна забрані завісами, ранкове світло до середини проникало не сильно. Марію Романів упізнав з голосу, роздивитися молоду жінку в дверях не дозволяв півморок, та ще й очі широко не відкривалися – голова від цього боліла сильніше.

– Як спалося?

– А як… – Князевич не знаходив потрібних слів, хоча напевне мусив щось сказати. – Ви…

– Довести вас до школи я не змогла. – Марія говорила спокійно, наче маруда з п’яними, до того ж малознайомими чоловіками входила до її щоденних обов’язків. – Саме поверталася від сусідки.

– На танці я ходив, – видушив із себе Ігор, дивлячись просто перед собою та спираючись руками об край канапи.

– Потанцювали? – В запитанні – жодної іронії, але й жодного осуду чи співчуття.

– З місцевими познайомився.

– Обережніше треба.

– Вибачте.

– Нічого. З ким не буває. У нас тут до таких танців ставляться нормально, звична справа.

– Пробачте, – повторив Князевич. – Я, мабуть, піду.

– Куди, цікаво?

– До себе… До школи тобто…

– І як ви підете? Ви хоч бачили свій одяг? Чого це я – звісно, не бачили. Хочете чи не хочете, але все довелося замочити. Плаща шкода, може не відіпратися.