Розділ «13 Чисті руки»

Чисті руки

Одноповерхова шкільна будівля виглядала порівняно з селищною радою не надто новою.

За прикидками Ігоря, її звели десь після війни. Йому випадало не так багато нагод поїздити по селах навіть рідної Київщини. Проте дещо Князевич усе ж устиг побачити, тож порівняти міг. Висновок його базувався на досить простій логіці. Якщо здебільшого сільські школи навіть без спеціальної таблички непомильно нагадували навчальний заклад, так само як більшість адміністративних приміщень та навіть будинків культури, і побудовані були практично за одним, не надто старанним проектом, то ця будівля вирізнялася добротністю й навіть певною оригінальністю.

Якби Князевичу не сказали, що тут школа, він шукав би шкільну будівлю деінде. Своє враження він не тримав при собі, тут же висловив Козубу:

– Як для себе будували.

– Так і було, – піддакнув дільничний. – Коли мені в перший клас було йти, її саме відкрили. Попередню, ту, яка була, нічні спалили.

– Хто? – не зрозумів Ігор.

– Ну… – знітився Козуб, – бандерівці. У нас їх так кликали, бо по ночах приходили. Я малий був, та пам’ятаю добре: вдень більшовики командують, уночі – хлопці з лісу. І тим коритися треба, і цим відмовити страшно, так тут люди жили.

– Я щось таке чув, – мовив Князевич, хоча насправді про те, що коїлося в тутешніх краях по війні, знав досить мало та уявлення мав поверхове, хіба з брошур «Політвидаву». – Навіщо спалили?

– Показова досить історія. – Дільничний пожвавився. – Село, як ви встигли вже побачити, досить віддалене. Року десь до сорок четвертого тут усе контролювали наші… – Він затнувся, швидко виправився: – Тобто бандерівці. Школа лишилася ще з Польщі. – Говорячи, Козуб наголосив на останньому складі. – Але коли територія контролювалася, тут, у Гайвороні, школа була… ну… як би сказати…

– Кажіть уже, як є. І таке… Нам тут якийсь час працювати, спілкуватися, давай на «ти».

– Давай! – легко погодився дільничний, простягнувши Ігореві руку долонею догори, той потиснув, Козуб повів далі: – Значить, школа була українська, але не совіцька… Тобто не радянська. Коли влада змінилась остаточно, а хлопці засіли в лісах, тут почали викладати російську мову, історію ВКП(б), короткий курс, знаєш, таке інше. Тоді, значить, приходить із лісу листівка: мовляв, не пускайте, українці, своїх дітей, тобто нас, у більшовицьку окупаційну школу. Батьки подумали – і перестали пускати дітей. – Схоже, дільничний захопився. – Тоді по хатах пішли агітатори. Люди, мовляв, схаменіться, це ж ваші діти виростуть неписьменними. За ними пішли чекісти, вже з автоматами – чиї діти без поважної причини не підуть до школи, того оголосять пособником бандерівських наймитів. Хоч-не-хоч, а треба йти. Ну, нічні недовго думали – взяли та й запалили школу, вчителів приїжджих постріляли. Я, пам’ятаю, злякався тоді, мене баба під ліжко загнала. У травні сталося. За літо школу наново збудували, спеціально везли сюди машини з цеглою. Тут уже люди самі включилися, справді не можна без школи. Так що, Ігоре Степановичу, вважай, таки для себе будували, правильно вгадав. Ну, чого стоїмо, пішли влаштовуватись. Ось, до речі, Григорович, твій, так би мовити, ключник.

На шкільний ґанок саме вийшов немолодий чоловік, зупинився, дивлячись на них, привітався кивком голови.

Князевич порився в пам’яті. Чесно визнав: не зміг пригадати, чи стикався колись по роботі чи по життю зі шкільними сторожами.

– Ось, Григоровичу, сусіда вам. Аби не нудились.

– Та я, Василю Павловичу, не те щоб дуже нудився. Та веселіше буде, слушно. Надовго в наші краї?

– Як уже вийде.

– Не те, так лишайтеся, може? У нас тихо, спокійно, чужі забрідають рідко. Природа, свіже повітря…

– …Люди водою отруюються, – підхопив Ігор.