Розділ «20 «Калашников»»

«Калашников»

Парторг справді швидко поміняв одяг. Вийшов у теплих штанях, заправлених чомусь у рибальські бахіли, светрі під горло, старій куртці захисного кольору з нашивкою «ВССО» [5] на правому лікті. Перехопивши погляд Ігоря, торкнувся її пучками пальців, пояснив, ніби між іншим:

– Синова.

– Що?

– Куртка синова. Там видають.

– Де?

– В будзагонах. Він у мене старий стройотрядівець. – Цибух наголосив саме на останньому слові. – Вже, можна сказати, інтернаціоналіст.

– Чому?

– Ви хіба не їздили в будзагони, коли вчилися?

– Я давно вчився. Тоді не дуже з цим… Інша романтика була.

– Це яка?

– Гарна. Походи, вогнище, Візбор [6] під гітару.

– Ясно. У мене синок, значить, після першого курсу поїхав, сам. Уже на другий рік його обрали командиром. Два роки стажу в будзагоні – маєш право на третій рік їхати в інтернаціональний загін. До Болгарії хоча б. Синок у Болгарії був, комсомольська путівка.

– Що там будувати, в Болгарії?

– Чому відразу будувати? Виноград збирали.

На підтвердження своїх слів Цибух чомусь кивнув на пагони домашнього винограду, що обвивали стіни літньої кухні. Потім натягнув на голову замість шапки щільний шолом, схожий на танкістський, остаточно набувши після цього кумедного вигляду. Тепер перед Князевичем стояв не солідний партійний секретар, готовий здавати правоохоронцям політично неблагонадійних односельців, а звичайний місцевий дивак, чимось навіть віддалено схожий на вояка Швейка з малюнків чеського художника Йозефа Лади – така книжка вже з середини літа лежала на столі у квартирі Ігоря обкладинкою догори, закладена десь після сотої сторінки. Читати регулярно просто не мав часу, зате щодня бачив усміхнену Швейкову пику на обкладинці.

Єдина розбіжність – Павло Андрійович Цибух зовсім не був ідіотом. Навіть не намагався вдавати його з себе. Все, що робив та казав, виглядало цілком адекватним і старанно продуманим.

…Вони рушили, коли годинник показував опів на другу дня. Далі відмовляючись від їжі, Ігор, хоч не мав нічого в шлунку від учора, голоду не відчував. Це недобре, вирішив він. Харчуватися слід нормально й регулярно, ситуація того потребує, не вистачало ще впіймати тут, серед природи й на чистому повітрі, якусь несподівану та зовсім нелогічну шлункову хворобу. Тож сподівався – лісова прогулянка не лише допоможе нагуляти апетит, а й сприятиме відновленню здорового сну. Те, як минали ночі Князевича останнім часом, корисним для нервової системи не назвеш.

До лісу Цибух вивів повз хату баби Галі. Проходячи повз її паркан, Ігор помітив краєм ока – стара жінка саме поралася на подвір’ї, тож не могла не помітити мандрівників. Навряд чи вона дуже хотіла вітатися з парторгом, та й він минув хату відьми, простуючи сягнистими кроками, тримаючи спину прямо й дивлячись просто перед собою. Галини Дорош, вдови бандерівця, для нього, комуніста, геть не існувало. Князевич так само не міг собі пояснити, чому утримався від того, щоб махнути жінці рукою, та ще довго відчував спиною на собі її погляд.