Розділ «25 Клин клином»

– Ага, забула. – Марія знову швидко почала замикатися. – Ви ж на роботі, товаришу слідчий. Я б навіть сказала – на службі.

Гарикатися з нею, навіть просто сперечатися чи намагатися в чомусь переконати Ігор цієї миті не бачив жодного сенсу. Рвучко підвівшись, поклав фото назад, хоча думка прихопити знімок із собою цвяхом сиділа в голові. Але це дасть Марії зайвий привід… Хоча навряд, вона просто не зрозуміє, це гірше. Нічого не сталося, краще поводитися таким чином. Термінові справи, хай думає, що хоче.

– Припини, Маріє. Я справді дещо згадав. Ми говорили, я міркував про своє. Ти ж нікуди найближчим часом не збираєшся?

– З такою ногою? – запитала в’їдливо. – Я буду вам ще нині потрібна, товаришу Князевич?

– Припини, сказав же тобі. Можливо, буде кілька запитань. Я ще повернуся. – І до чогось додав: – Не сумуй.

– Та вже якось буде. – Тепер, здається, Марія починала розуміти серйозність виниклої ситуації, суті якої не міг до кінця усвідомити й він сам.

– Чекай, буду. Поговоримо.

Виходячи, взув свої вичищені від багнюки туфлі.

Тугіше затягнув плащ, навіть підняв комір, знову без особливого успіху намагаючись повторити манеру Алена Делона. Гаманець на місці, гроші в ньому, час, нарешті, закурити.

Повністю занурений у власні думки, не помічаючи довкола нікого й нічого, Ігор купив у магазині пачку «Ватри», вийшов, спрагло закурив, навіть закашлявся від глибокої затяжки. Зробив кілька кроків у бік селищної ради.

Зупинився. Скурив цигарку в три глибокі затяги. Від недопалка тут же прикурив нову.

Той телефон, який зараз у кабінеті дільничного, йому не потрібен. По тому телефону краще не дзвонити туди, куди він збирався. Принаймні поки остаточно не з’ясує для себе факт, котрий ставить усі його вчорашні відкриття не просто з ніг на голову – робить їх непотрібними, помилковими, другорядними, потрібне підкреслити. Говорити з тим, кому він збирався телефонувати, Ігор також не хотів у присутності зайвих вух.

Пошта. Поштове відділення.

Це приверне увагу, напевне таку конспірацію помітять. Та хай краще потім, після того як він потелефонує до Києва, поговорить і зможе давати всі необхідні пояснення кому завгодно. Бо спершу все це слід пояснити собі самому.

На пошті теж можуть виявитися зайві слухачі.

Школа.

Паралельний телефон у сторожа. Та старого Рогозу теж краще не вплутувати.

Кабінет директора. Тільки так.

Поки дійшов до школи, докурив. Кинувши недопалок біля ґанку, з силою втоптав його передком у землю. Коли зайшов, відразу пощастило – Олег Микитович, молодявий рожевощокий директор, саме давав сторожеві якісь вказівки, та на появу гостя негайно відволікся, потис його правицю обіруч.

– Як вам тут у нас? Ніяк не поговоримо, справи, знаєте. Директор – це ж не педагог, це завгосп радше. Снідали?