Розділ «16 Самогон»

Самогон

Принципами довелося поступитися – дільничний таки затяг до себе на обід.

– Їси тут усяку гидоту, встидаєшся, наче не рідний, – категорично відмахнувся Козуб від млявих спроб гостя відмовитися. – Щоб ти знав, є офіційне розпорядження годувати тебе у шкільній їдальні. Кухня тільки по неділях не працює. Давай сміливо, без цих ваших київських… – не знайшовши доречного слова, підсумував: – Усе, ходімо до мене, жінка чекає. Накрила вже.

Дружина дільничного виявилася привітною, та не надто говіркою жінкою. Ігор підозрював: вона або сама вирішила тримати язика на припоні при столичному гостеві, або виконувала суворий наказ чоловіка. Козуб мав усі підстави побоюватися за свою долю – все так чи інак залежатиме від результатів роботи Князевича. Втім, про роботу вони не говорили. Та, на превеликий подив Ігоря, на столі не виявилося пляшки.

– Можу налити. – Дільничний ніби прочитав його думки. – Як сам, звичайно, захочеш. У нас тут люди самі з собою не п’ють, не прийнято.

– Дякую, утримаюся.

– Я сьогодні той, при виконанні. – Козуб говорив більше стурбовано, ніж гордо: – Субота, танці в клубі. Завтра кіно, але то не так страшно. На танцях таке можуть навершити…

– Б’ються?

– Між собою – нечасто. Так, хіба який місцевий махабунда сильно вп’ється.

– Хто-хто? – не второпав Ігор. – Це прізвисько таке?

– Як? А! – зрозумів Козуб, реготнув. – То в нас так батярів кличуть. Усім батярам батяр, гірший за батяра навіть, – то є махабунда.

– Наче якесь ім’я з індійського кіно. А батяр – це хто такий?

– Ясно з тобою все. – Дільничний відкинувся на спинку стільця. – По-вашому, по-київському, то називається «хуліган». У нас тут, братику, вже років із двадцять п’ять інших злочинів, окрім мордобою, не було. Крали ще, але не свої, чужі, вираховували швидко. Це тепер наче хто наврочив.

– То ти таки вважаєш те, що сталося, злочинами? – спробував підловити його Князевич.

– Слухай, я нічого не вважаю. Хай керівництво вирішує… і ти разом із ним.

Тепер і представник закону вирішив старанно уникати цієї теми. Справді, Ігор серйозно ризикував лишитися з місцевими забобонами сам на сам.

Мовчки їли. Нарешті Козуб відсунув тарілку, знову розвалився на стільці.

– Так, значить, свої між собою рідко заходяться. Виняток – особисті стосунки. Дівку не поділили, гроші хтось комусь винен, язиком хтось про когось ляпав не те й не там. Та буває, наші батяри збираються до Величави, там теж танці по суботах. Або їхні приходять до нас. Просто так, пригод шукають, кулаки почухати.

– Ось так, ногами ходять? Майже десять кеме?