Розділ «25 Клин клином»

– А нині що було?

– Не знаю… Ось лежу, базікаю, намагаюся сама собі пояснити, що це було, для чого… Поясню – скажу. А єфрейтора в Кременці знайшла. Коля. Здоровий такий, не помітити важко. Ось якраз наприкінці серпня, вважай, місяць тому, їздила туди у справах, до райвно. Заночувала тоді в подружки, пішли разом у кіно знічев’я, на денний сеанс. Знаєш, цей фільм із Бельмондо, комедія про шахраїв…

– «Гра в чотири руки», – підказав Ігор.

– Мабуть, тобі видніше… Ми пішли в кіно, там цього Колю зустріли. Підійшов знайомитися, бо нас двоє, а він сам.

– Нахабний?

– Не те щоб дуже. Швидше без комплексів… Або з комплексами, але інакшими, ніж тут. Розказав, що служить тут десь недалеко, частина в лісі, заслужив звільнення – він назвав це увалом…

– Правильно. Увольнітєльная, скорочено – увал. Сам служив. Як один казав, плавали, знаємо. Ну-ну, то що Коля?

Ігор хотів це слухати, бо, розказуючи, Марія поволі-поволі оживала. Видно, попри неввічливість незнайомого йому єфрейтора Колі, котрий не надіслав милій знайомій хоча б листівку, та випадкова пригода залишилася приємними спогадами.

– А нічого Коля. Час мав до вечора, морозиво їв, пива випив, зернятами загриз, містом погуляв. Що лишається? Кіно з Бельмондо.

– Дівчата.

– І дівчата, куди ж без них. Чесно, сама не знаю, як тоді так вийшло… Зірка все… Подружку так звати, Зірка Левицька. Вона теж знає, ну, про мене. Щось таке в Кольчиному погляді прочитала… Ми пішли в кафе, знов морозива поїсти, вона покликала ніби до вбиральні… Не знаю, чому повелася на це, але ключі взяла. У неї квартира, воду саме дали, холодну, та все ж… – Марія зітхнула, та вже не болісно, знову вмостилася зручніше. – За дві години ми знову зустрілися всі троє. Там-таки, на тому самому місці. Зірка, ще коли ми виходили гуляти самі, взяла з собою фотоапарат з дому, в неї «Зміна», простенький, любила час від часу поклацати. Навіть не так. – Дівчина стрепенулася, наче пригадала щось надзвичайно важливе. – Їй треба було добити плівку, як сама казала. Лишалося щось кадрів сім, основні знятки робила на морі, в Болгарії, путівка впала на голову, вважай, випадково. Шкода ж плівки, правда?

– Сім кадрів ворогу не віддамо, – погодився Ігор.

– Словом, ми по кілька разів одна одну тоді зафоткали. Решту добили вже там, фотографувалися з Колею по черзі. Зірка навіть просила адресу, куди висилати, він записав номер польової пошти. Мені вона надіслала. Йому, сказала, теж відправила в конверті.

– Письмецо в конверте погоди, не рви, – мовив Князевич.

– Що?

– Нічого, пісню згадав, до слова. Слухай, покажи вже мені цього Колю, га? Бо так про нього ти розказуєш, точно заревную. Хоч побачу, які чоловіки тобі подобаються з першого погляду.

– Мушу встати.

– Лежи. Сам візьму, скажи тільки де.

– Альбом там, у тій кімнаті, де ти спав.

– Гм.