Розділ «15 Жертва»

Жертва

– Марія Романів – це ви?

– Я. А ви…

– Князевич, Ігор Степанович. Можна просто Ігор, навіть треба.

У класі зараз нікого не було. Він навмисне вибрав момент, аби застати молоду вчительку історії саму. До кінця уроків Князевич просто без певної мети вештався селом, намагаючись хоч трошки вивчити його і машинально вітаючись із усіма незнайомими, котрих зустрічав на вулицях. Людей у першій половині будня було небагато. Ще вдосвіта Ігор чув крізь сон і прочинену кватирку, як селяни йшли на роботу – хто в поле, хто на ферму. Іншої дороги, крім як через центральну вулицю, а отже через школу, тут не було.

З Марією Романів він запланував поговорити окремо та по змозі – докладно.

Це вона, двадцятитрирічна вчителька, робила аборт від секретаря первинної комсомольської організації села Юрія Боровчука, після чого лишилася безплідною.

Ігор по очах Марії зрозумів: вона знає, про що буде розмова. А тут, у селі, знають, що з нею сталося. Тому сидить у порожньому класі сама, тим часом як увесь колектив, за його спостереженням, зібрався в невеличкій учительській.

– Ви з Києва, з міліції, – просто сказала вчителька.

Марія намагалася ховати очі, уникаючи прямого погляду. Та Князевич усе одно помітив – вони в неї великі, зелені та сумні. Темно-русяве волосся підстрижене, кінчики ледь сягають плечей, розчесані прямо, жодного перукарського втручання. Губи пухкі, ледь торкнуті червоною помадою, брови на його смак трошки загусті, але прорідити їх – справа нескладна. І ця сукня… Вона молодій жінці зовсім не личить: знову ж таки, як на його міський, столичний смак.

– Завжди так роздивляєтеся людей? – поцікавилася вона.

– Ні. – Князевич знічено кахикнув. – Просто мені здавалося: молодим і вродливим вчителькам по селах нема чого робити. Про це он газети пишуть. А тут ви…

– Нічого дивного, сама попросилася, – легко відповіла Марія. – Рідне село все ж таки. Мені тут спокійніше. – Це прозвучало якось не надто щиро. – Хоча ви маєте рацію, в нас тут учителі довго не затримуються.

– Чому?

– Олега Микитовича запитайте, директора. Ремонт у школі зробив, кухню навіть добудували, тепер усі, хто тут працює, харчуються. Гарячий обід, готують дуже смачно, їли в нас?

– Ні, не довелося.

– Саме обід. Мама моя на кухні працює, погодуємо гостя якось. Але знаєте… Дівчата молоді, хочуть окремих кімнат. Селищна рада цього забезпечити не може. Ставить на квартири, гроші плати господарям. Та ще й живи за їхнім розпорядком. Плюс іще звикли деякі до зручностей… Знаєте, душ, ванна, туалет, як у місті. У нас село.

– Я встиг помітити. – Ігор усміхнувся.

– Так що, виходить, я придаюся по всіх статтях. Мені окреме житло не треба. Я тут народилася, виросла, всі мене знають, я всіх. Нормально, мене наше село зовсім не обтяжує. Ви сідайте, чого стоїте.