Розділ «25 Клин клином»

– До тебе. Але не в мене. Ігоре, з тобою дехто хоче зустрітися. Проте, розумієш, не так, аби всі бачили. Сам уже переконався – село. Тому до мене… чи через мене… Словом, поки ти десь ходив, людина прийшла до мене сама. Знаєш… – знову повторила, відразу замовкла, не наважуючись говорити далі.

– Що? – сухо спитав Князевич. – Що я маю знати? Вірніше – чого ще не знаю?

– Тебе назвали моїм. Людина… яка прийшла… Так і сказала: передай своєму слідчому.

– Розберемося. Хто такий?

– Ти не знаєш. Тобто знаєш, але… Сам побачиш, під час зустрічі. Не варто нікому більше казати про це, таке прохання.

– Маріє, я сам вирішу, кому й про що розповідати. – Мовивши так, Князевич уже знав – виконає прохання, зараз йому ніхто не потрібен, надто стрімко закрутилося, лише заважатимуть. – Ти не зберегла номер польової пошти свого Колі?

– Він не мій. Мій ти. – Вона, мабуть, хотіла так пожартувати.

– Добре – того Колі. Ну?

– Нема… Чи не знаю… Треба пошукати.

– Пошукай, будь ласка. І знайди. Де мене чекають?

– Урочище Сиве. Це треба йти до бабигалиної хати…

– Знаю, – зупинив її Князевич. – Знайду, вже довелося там погуляти. Граєтеся тут у партизанів.

– Прохання серйозне, Ігоре.

– Та зрозуміло. Будь удома, – повторив про всяк випадок і, намагаючись не дивитися їй у вічі, крутнувся через праве плече.

Урочище Сиве. Дуже добре.

Глибоко застромивши руки в кишені плаща, Князевич рушив до місця зустрічі. Сонце вже стояло в зеніті, день видався ясним, на дощ не збиралося, і це все він сприймав за добрий знак: нині мусить якщо не все остаточно завершитися, то закритися дуже багато питань – це вже так достеменно. Ішов спокійно, на душі раптом зробилося так само легко, як позавчора, коли спадала неймовірна напруга. Щоправда, потім так само випала прогулянка до зачарованого лісу. Але зараз середина білого дня, ліс напевне живе своїм звичайним життям – трава, дерева, птахи.

Жодних темних тіней і перетворень живої води на мертву.

За дивним, проте щасливим, як оцінив він сам, збігом обставин дорогою Ігор майже нікого не зустрів. Минаючи хату парторга, кинув поглядом – з-за паркану ніхто не визирав. Двоє місцевих дідів мовчки кивнули, розминаючись із чужаком на шляху. Здається, баба Галя Дорош ходила подвір’ям, але тут уже Князевич поручитися не міг.

За її хатою скінчилося село.

Дивно було йти отак, у туфлях та плащі, зовсім наче гуляєш міським парком або бульваром. Глибоко вдихнувши, Ігор трошки постояв, дослухаючись до тиші, а тоді рушив уперед, у бік урочища, намагаючись ступати так, щоб зависока трава не гальмувала руху.